Регіональні особливості дотримання прав і свобод в Україні (2004-2006)

Українська Гельсінська спілка з прав людини (УГСПЛ)

Регіональні особливості дотримання прав і свобод в Україні

Київ 2006

Ця публікація створена за фінансової підтримки Швейцарського агентства розвитку та співпраці Посольства Швейцарії в Україні. Виражені в ній думки належать авторові (авторам) і не обов’язково відображають погляди Швейцарського агентства розвитку та співпраці Посольства Швейцарії в Україні.

Упорядник та редактор – Володимир Яворський

Літературний редактор – Вікторія Онищенко, Марина Грабовська

Автори дослідження:

Дементій Білий, голова Херсонської обласної організації Комітету виборців України

Олександр Букалов, ГО „Донецькмй Меморіал”

Олексій Свєтіков, Луганське відділення Комітету виборців України

Юрій Чумак, Харківська правозахисна група

Максим Щербатюк, УГСПЛ

Володимир Яворський, УГСПЛ

Зміст

I. Загальний огляд регіональних особливостей дотримання прав і свобод

Вступ

1. Громадянські та політичні права та свободи

2. Соціально-економічні права

3. Висновки

4. Рекомендації органам влади

II. Особливості дотримання прав і свобод в окремих областях

1. Регіональні аспекти дотримання прав людини у Харківській області

2. Дотримання прав людини в 2005 році: Луганська ретроспектива

3. Особливості дотримання прав людини та основних свобод у Донецькій області

4. Дотриманням прав людини на Херсонщині

I. Загальний огляд регіональних особливостей дотримання прав і свобод

Вступ

Українська Гельсінська спілка з прав людини разом із багатьма іншими правозахисними організаціями протягом 2004-2006 років підготувала дві річні Доповіді про загальну ситуацію з дотримання прав людини в Україні.

Дане дослідження спрямоване на визначення певних регіональних особливостей дотримання прав людини та основних свобод в Україні. Потреба в такому досліджені викликана існуючими політичними процесами, а отримані висновки видаються нам корисними для розуміння цілісної картини розвитку країни.

У дослідженні черговий раз проявилася одна цікава регіональна особливість правозахисного руху: ми маємо не багато інформації із західних областей України. Значно більша кількість правозахисних організацій та правозахисників на сході визначає й більшу увагу в цій доповіді до східних областей України. Цьому є багато пояснень, у тому числі історичних. Хоча це зовсім не означає, що дотримання прав і свобод на заході країни знаходиться на принципово іншому рівні, а отже там немає й за що боротися.

Незадовго перед цією публікацією були оприлюднені дослідження Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова „Схід і Захід у контексті виборчої кампанії - 2006: відмінності, протиріччя, перспективи єднання”, у котрому були оглянуті основні суспільні чинники, що роз’єднують країну: ставлення до радянського минулого та загалом до історії України, бачення майбутнього України, ставлення до окремих проявів українського патріотизму, ставлення до статусу російської мови, зовнішньополітична орієнтація.

Ми ж зупинимося на одному з основних критеріїв, за якими визначають демократичність країни: дотримання політичних, громадянських та соціально-економічних прав і свобод.

Даний звіт містить в основному лише висновки, та лише подекуди вказуються важливі фактичні данні, проте більше інформації, котра б обґрунтовувала ці висновки, можна знайти в регіональних звітах місцевих правозахисних організацій чи в Загальній Доповіді правозахисних організацій „Права людини в Україні”.

1. Громадянські та політичні права і свободи^[1]

Право на особисту свободу, свобода від катувань та діяльність правоохоронних органів

Забезпечення особистої свободи та низький рівень злочинності є одними з базових чинників, що впливають на стосунки громадян з державою. Незабезпечення цього права викликає недовіру до влади та породжує відчуття власної незахищеності й атмосферу страху громадянина перед владою.

З іншої сторони, такий внутрішній стан страху людини значно легше сприймає ідею авторитарного сильного правителя, ніж ідею демократії. Атмосфера страху обмежує свободу вільного вираження своїх поглядів і бажання захищати свої права й відстоювати справедливість.

За оприлюдненими дослідженнями, що базуються на матеріалах архівних документів Управління внутрішньої безпеки МВС України за період з 2000 по 2003 роки, найбільше за злочин „перевищення службових повноважень” (пов’язане з незаконними методами слідства) було засуджено працівників МВС у Луганській області. Далі по кількості таких випадків займають місця: м. Київ, Запорізька, Чернігівська та Херсонська області.^[2] Звісно, ці дані не враховують природну прихованість подібних злочинів та абсолютну більшість випадків, що „зійшли з рук”.

Відповідно до соціологічних досліджень, опублікованих у цьому ж виданні, висунута гіпотеза, що число жертв протизаконного насильства з боку міліції є відчутно більшим у Львівській, Київській та Одеській областях, ніж у Харківській чи Донецькій. Хоча автори пояснюють це швидше тим, що в останніх у декілька разів вищий відсоток відмов у відповіді на таке запитання, що пояснюється загальним страхом висловлювати свою позицію щодо правоохоронних органів.^[3] Тому коли б вони отримали усі відповіді на запитання, то ситуація була б зовсім іншою.

Також відповідно до цих же соціологічних досліджень, найбільше жителів, які вважають протизаконне насильство в роботі міліції поширеною практикою, у Львівській області (72 %), найменше – у Донецькій (45 %), хоча в останньому регіоні дуже велика кількість респондентів (43 %) не змогли чітко окреслити свою відповідь на це запитання, що може свідчити не тільки про непоінформованість, але й про побоювання міліції.^[4] Хоча у Львівській області й найменший відсоток людей, котрі не допускають застосування працівниками міліції протизаконного фізичного і психічного насильства (47 % проти 63 % у Харківській). Такі ж показники були й отриманні при випрацювані більш інтегрального Індексу допустимості застосування працівниками міліції протизаконного насильства.^[5] Хоча загалом, дане соціологічне дослідження не виявило суттєвих регіональних закономірностей.

За рівнем злочинності перші місця займають Запорізька та Луганська області. По це повідомив Міністр внутрішніх справ України Ю.Луценко 15 грудня 2005 року на засіданні Верховної Ради України під час розгляду питання про застосування незаконних методів слідства до свідків по справі Колеснікова.

Очевидно, ця інформація ґрунтується на статистиці порушень кримінальних справ та іншій оперативній інформації. Проте, якщо простежити статистику по вироках у кримінальних справах, то ситуація буде трохи іншою.

Так, за 2005 рік понад 10 тисяч кримінальних вироків було винесено в східних областях, при чому Донецька область впевнено займає першість. Схоже співвідношення зберігається й за кількістю не розглянутих справ на початок 2005 року та на кінець 2005 року, що свідчить про те, що така ситуація є достатньо сталою і зберігається принаймні протягом 2004-2006 років. Звісно, що ці дані слід сприймати через коефіцієнт різниці населення в областях, проте певні дані відрізняються в 4-7 рази, що явно принципово не змінить ситуацію. Наприклад, населення Волинської області приблизно в 4 рази менше від Донецької області, проте в ній зафіксовано в понад 6 разів менше випадків покарань за вчинення злочинів. Також варто зазначити, що приблизно однакову кількість населення мають Львівська, Харківська, Луганська області, хоча у Львівській області винесено в двічі менше вироків по кримінальним справам.

Таблиця. Розгляд кримінальних справ місцевими судами за 2005 рік по окремими областям^[6]

№	Назва області	К-сть, що знаходилися на розгляді	К-сть справ, провадження за якими закінчено	К-сть винесених вироків	Залишок не розглянутих справ на кінець 2005 р.
1.	Донецька	28953	22642	18156	6311
2.	Дніпропетровська	24174	19236	14201	4938
3.	Луганська	17664	15124	11486	2540
4.	Харківська	19987	15165	11344	4822
5.	Запорізька	15844	12856	2651	2988
6.	АРК	12592	11032	9341	1560
7.	Львівська	8455	7415	5585	1040
8.	Івано-Франківська	4639	3991	3018	648
9.	Тернопільська	2609	2356	1775	253
10.	Рівненська	4516	3663	2898	853
11.	Волинська	3729	3473	2773	256

Дані розгляду кримінальних справ апеляційними судами по першій інстанції мають ще більшу регіональну диспропорцію із чітким домінуванням Східних областей.

Дані по розгляду справ про адміністративні правопорушення з урахуванням коефіцієнту кількості населення в областях є більш рівними, що ще раз доводить достовірність попереднього твердження щодо статистики кримінальних злочинів.

Дані про істотну більшу злочинність на Сході та Півдні країни підтверджують й показники розгляду судами кримінальних справ за злочини, вчинені організованими групами. Першість за такими злочинами займає Харківська область, потім ідуть Дніпропетровська, Донецька та Запорізька області. Зазначимо, що за цим показником Луганська область при урахуванні коефіцієнта населення має достатньо низькі показники. А в західних областях цей показник щонайменше в 5 разів менший, ніж у зазначених східних областях.

Усі наведені дані свідчать, що рівень злочинності істотно вище в Східних та частині Південних областей. Це не може пояснюватися негараздами в економіці, оскільки менш економічно розвинуті Північні та Західні області мають менші показники.

Також дії правоохоронних органів є більш агресивними на Сході: більша кількість застосування фізичного насильства, більша кількість випадків перевищення службових обов’язків, більша кількість незаконних затримань.

Право на справедливий суд

Право на справедливий суд забезпечує найбільш ефективний спосіб захисту порушеного права. При забезпеченні цього права, особа стає більш незалежною від держави, розраховуючи на власні сили при відстоюванні своїх прав і інтересів. Це сприяє розвитку незалежного індивіда, що є опорою демократичного суспільства.

У протилежному – при незабезпеченні права на справедливий суд – особа прагне швидше відшукати справедливість власноруч, що сприяє росту злочинності, або за допомогою політичних шляхів, стаючи в повну залежність від наявної місцевої політичної еліти.

На нашу думку, проблеми реалізації цього права прямо ведуть до зневіри у ефективності правових шляхів, зневіри у можливість досягнення справедливості за допомогою судової гілки влади і аргументують за необхідність сильної, міцної й, можливо, навіть тоталітарної влади, котра, на їх думку, буде встановлювати цю омріяну справедливість своїм владним рішенням.

За даними Державної судової адміністрації України в 2005 році з найбільшим навантаженням працювали судді Автономної Республіки Крим, Одеської й Чернівецької областей, міст Києва і Севастополя, де середньомісячні надходження становили 139 – 165 справ і матеріалів на одного суддю. В окремих місцевих судах ці надходження значно вищі: Івано-Франківський міський - 232,9, Артемівський районний Луганської області - 269,2, Сихівський районний міста Львова - 282,9, Біляївський районний Болградський і Овідіопольський районні Одеської області - відповідно 264,5, 279,7 і 315,1, Шевченківський районний міста Чернівці - 234,9, Дарницький районний міста Києва - 238,5.

У Вінницькій, Житомирській, Закарпатській, Кіровоградській і Сумській областях середньомісячні надходження складали – від 83 до 99 справ і матеріалів. Деякі місцеві суди, а саме Юр’ївський районний Дніпропетровської області, Великобілозерський і Розівський районні Запорізької області, Підгаєцький районний Тернопільської області, Близнюківський, Люботинський, Печенізький районні Харківської області, Новгород-Сіверський районний Чернігівської області, працювали ще з меншим навантаженням (менше 40 справ і матеріалів).^[7]

Найбільше розглянуто справ з порушенням строків, установлених Цивільним процесуальним кодексом України та Кодексом адміністративного судочинства України, місцевими судами Дніпропетровської області (35,9%), АР Крим (31,2%), міст Києва (31,2%) та Севастополя (29,5%).

Схожу тенденцію показало й соціологічне дослідження КМІС.

Таблиця 5.2.3. Середня тривалість судової справи, середня кількість візитів до суду та середні сукупні офіційні витрати залежно від регіону^[8]

Регіон	Тривалість (місяців)	Візити до суду (разів)	Офіційні витрати (грн.)
Західний	6,1	4,2	364,5
Центральний	8,8	8,3	606,1
Південний	10,2	6,5	379,8
Східний	7,6	5,6	162,4
Усього	8,3	6,4	390,8

Найбільший відсоток нерозглянутих справ у термін понад 3 місяці (без урахування справ, провадження в яких зупинено) на кінець 2005 року зафіксовано в місцевих загальних судах Дніпропетровської (47,9%), Полтавської (43,1%), Харківської (38,7%), Рівненської (37,9%) областей, міста Севастополя (38,2%).

На особливу увагу заслуговує тенденція зменшення, яка спостерігається в справах де порушуються строки призначення справ до досудового розгляду чи до розгляду в суді. Так, з порушенням строків досудового розгляду, встановлених статтею 241 КПК України, призначено 3,6 тис. (1,7%) кримінальних справ (у 2004 році – 5,4 тис.); з порушенням термінів, встановлених статтею 256 КПК України, – близько 10,1 тис. (4,8%) кримінальних справ (у 2004 році – майже 14 тис.).

Із загальної кількості справ, закінчених провадженням, з порушенням строків, установлених статтею 241 КПК України, найбільше справ призначено місцевими загальними судами Полтавської (3,2%), Львівської (4,4%), Харківської (3,3%), Хмельницької (3,2%) областей; а з порушенням строків, установлених статтею 256 КПК України, - місцевими судами Дніпропетровської (13,0%) та Харківської (10,3%) областей.

Такі порушення в здійсненні правосуддя зумовлені не лише незадовільною організацією судових процесів, але, подекуди, й об’єктивними обставинами: відсутністю в деяких судах достатньої кількості залів судових засідань, які б відповідали вимогам Інструкції про порядок конвоювання та тримання підсудних (засуджених) за вимогами судових органів, затвердженої спільним наказом Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства юстиції України, Верховного Суду України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України від 16 жовтня 1996 року № 705/37/5/17-398 1-3/503/239; встановленням графіків конвоювання осіб, які знаходяться під вартою, до суду для розгляду справи; несвоєчасним виконанням органами внутрішніх справ постанов про примусовий привід у судове засідання свідків, потерпілих, інших учасників судового процесу, а також складністю і багатоепізодністю певної частини справ, що потребує тривалого часу на їх розгляд судом.

Велика кількість нерозглянутих справ на кінець 2005 року спостерігалася в місцевих судах міста Севастополя (29,7% від кількості справ, що перебувала в провадженні протягом 2005 року), Харківської (24,1%), Одеської (23,1%) і Донецької (21,8%) областей, а справ, що знаходяться в залишку й не розглянуті в термін понад 6 місяців (без урахування справ із зупиненим провадженням), у місцевих судах Харківської (27,8%), Дніпропетровської (35,9%) областей, міста Севастополя (46,7%).

За 2005 рік відбулося погіршення якості розгляду судами цивільних та адміністративних справ.

Кількість рішень, ухвал і постанов місцевих судів, скасованих або змінених в апеляційному порядку протягом 2005 року, склала 29,3 тис., або 2,6 відсотка від загального числа судових рішень, ухвалених у першій інстанції за цей же період (2004 року – 1,9 %). Найбільше скасовано та змінено судових рішень, які ухвалювались місцевими судами міста Києва (5,0%), а також Кіровоградської області (4,2%), Автономної Республіки Крим (4,1%), Одеської (4,1%) і Закарпатської (3,9%) областей.

Станом на 1 січня 2005 року в межах заходів, передбачених регіональними програмами, приміщеннями забезпечено 127 судів, що становить 68,3 відсотка від запланованого. У таких регіонах як Волинська, Закарпатська, Дніпропетровська, Кіровоградська та Львівська області заходи зазначених програм щодо забезпечення судів приміщеннями вже виконано в повному обсязі. По одному приміщенню залишилося надати судам у Вінницькій, Донецькій, Житомирській, Київській, Рівненській, Тернопільській областях та місті Севастополі.

Водночас слід зауважити, що стан багатьох приміщень, які надаються судам, є досить проблемним і не завжди дозволяє здійснювати їх нормальну експлуатацію. Так, зокрема, із загальної кількості отриманих судами приміщень 95 відсотків потребують ремонту, більше половини (53 %) мають меншу від потреби площу.

Украй незадовільно виконуються заходи щодо забезпечення судів приміщеннями в місті Києві, Харківській, Херсонській, Черкаській та Чернігівській областях.

За інформацією територіальних управлінь Державної судової адміністрації, 28 судів не забезпечено приміщеннями з огляду на відсутність коштів, у 26 випадках приміщення не надані через неспроможність або бездіяльність місцевих органів виконавчої влади. На цей чинник вказано територіальними управліннями державної судової адміністрації у Вінницькій, Житомирській, Запорізькій, Миколаївській, Полтавській, Сумській, Херсонській, Чернігівській областях та місті Києві.^[9]

Ці та інші данні показують, що, незважаючи на більше навантаження справами в судах у західних регіонах, якість винесених рішень краще від тих, що виносяться на Сході чи Півдні. При чому строки розгляду справ дотримуються значно частіше також на Заході.

Ці висновки дають певну картину щодо можливості захисту власних прав, зокрема, на Заході переважною мірою ситуація є краща за багатьма показниками. Видається, що це, у свою чергу, впливає на рівень довіри до влади, можливості досягнення справедливості, а також на відчуття власної захищеності. Саме відчуття власної захищеності змінює акцент у ментальності людини, коли вона менше сподівається на державу, розуміючи, що багато чого можна самому досягнути. Це, відповідно, і пізніше, на нашу думку, відображається й у збільшеній залежності східного й південного електорату від влади, наявності значної кількості очікувань від влади, а також популярності популістських соціальних гасел.

Свобода релігії та віросповідання

Свобода релігій та віросповідання є виразником внутрішньої свободи особи й показує, настільки влада впливає на обмеження цієї свободи.

Загалом можна сказати, що принципово ситуація є однаковою в майже всіх регіонах. Класичними є порушення у вигляді обмежень у реєстрації релігійних організацій, дискримінації при виділенні земельної ділянки для будівництва культової споруди чи оренді приміщення для здійснення релігійних обрядів, дискримінації при визначенні користувачів існуючих церков, дискримінації при здійсненні соціальної роботи чи отриманні різних дозволів тощо. Відрізняються області лише тим, на чию користь владою здійснюються такі порушення.

При цьому зазначимо, що вплив УПЦ (МП), головним чином, поширюється на Схід та Південь країни, УПЦ (КП) – на Центр, Римо-, Греко-котолицької та Автокефальної церков – на Захід та частково Центр.

Будь-які зазіхання на „чужу” територію одразу викликають релігійний конфлікт. Достатньо часто виникають релігійні конфлікти при спробі обмежити в правах релігійні меншини. Найбільш проблемними можна визначити Львівську, Одеську, Дніпропетровську, Харківську області та Крим.

З огляду на такий територіальний поділ релігійні діячі традиційно підтримують усталену в місцевості домінуючу політичну еліту. Особливо інтенсивно політичною діяльністю займаються представники УПЦ (МП), котрі діють від імені самої Церкви або громадських організацій, створених на захист її інтересів. Часто така діяльність супроводжується розпалюванням релігійної ворожнечі через створення різноманітних перешкод у проведені релігійної діяльності іншими релігійними організаціями.

Протягом березня-серпня 2004 року в трьох регіонах Україні – Схід, Захід, Крим — проводилися моніторингові опитування шляхом анкетування серед населення й експертів щодо стану релігійної толерантності в місцях проживання респондентів.

Більшість опитаних — чи це прості громадяни (віруючі або невіруючі), чи експерти — зустрічалися із випадками дискримінації на релігійному ґрунті. Про це красномовно свідчать результати опитування.

Так, у Західному регіоні наявність релігійних дискримінацій визнало 79% опитаних, а в Східному – 85%. Правда, у Криму таких тільки 29%, тобто третина опитаних. Така відповідь може навести на думку, що в сфері міжрелігійних відносин Крим – найбільш спокійна частина України. Однак відомо, що це далеко не так. Незнання про випадки дискримінації ще не говорить про відсутність самих таких випадків, а свідчить про блокування інформації про це в ЗМІ.

Та одна справа, коли про це заявляють представники загальної маси мешканців регіону, і зовсім інша, коли про це говорять експерти. Тим не менш, відповідно до результатів опитування, 21% експертів західного регіону, який уважається найбільш конфліктногенним у релігійному плані, стверджують, що з випадками дискримінації за релігійною ознакою не зустрічалися. Хоча малоймовірно, щоб люди, які живуть на Заході України, нічого не чули і не знали про протистояння греко-католиків і православних, про складність відносин між різними гілками православ'я, про нетолерантне ставлення до деяких протестантських напрямків та ін.^[10]

Проте автори цього опитування дійшли висновку, що стан громадської думки продиктований швидше непоінформованістю громадян на Сході та Півдні. Іншими словами, ЗМІ замовчують випадки порушень прав.

Наприклад, коли просили навести конкретні приклади дискримінації чи порушення права на віросповідання, то на Заході опитувані показували значно більшу обізнаність із ситуацією. Особливу необізнаність з фактами обмеження релігійної свободи автори дослідження відзначають в Криму.

Різноманітні експерти відзначають, що релігійне питання є одним з тих, що розколює країну. Проте видається, що до цього призводить швидше цілеспрямована діяльність окремих осіб та організацій, ніж потенційна неприйнятність громадянами інших релігій.

Наприклад, у громадян всієї країни не існує очевидно негативного ставлення до УПЦ (МП), УПЦ (КП) чи УАПЦ. Загалом переважна більшість сприймають їх рівною мірою як представників православних церков і вони є однаково шанованими. Проблеми виникають тоді, коли у супереч волі цих людей здійснюється переділ культового майна в регіоні, або представники однієї з цих церков займають відверто ворожу позицію до інших і „натравлюють” людей на іншу Церкву. Найкращим прикладом є ситуація протистояння, що виникла нещодавно у Харкові (дивіться докладніше у окремому розділі про цю область), де представники однієї із церков прямо займалися створенням конфліктів.

Інша категорія проблем, що притаманна особливо Криму, Дніпропетровській, Одеській областям, коли влада не здійснює жодних кроків у релігійній сфері без погодження з представниками УПЦ (МП).

Іншими словами, релігійні конфлікти в Україні є наслідком цілеспрямованих дій представників окремих релігійних та політичних організацій, а не наявністю справжніх суперечностей між релігійними віруваннями громадян. Релігійні конфлікти є повністю штучними й часто пов’язані з простими майновими, а не релігійними питаннями.

Державна влада при цьому займає абсолютно сторонню позицію не втручання, не забезпечує захист релігійних меншин і тим самим сприяє розвитку релігійної ворожнечі.

Можна зробити висновок, що релігійне питання швидше використовується для цілеспрямованого розколу країни певними силами, а не є питанням розвитку об’єктивних процесів у суспільстві. Сприяє цьому повна бездіяльність та пасивність влади на національному рівні, що не перешкоджає, перш за все, розпалюванню релігійної ворожнечі.

Свобода вираження поглядів та свобода ЗМІ

Свобода слова та ЗМІ забезпечує вільний обмін інформацією та дискусію із суспільно-важливих питань у суспільстві. Дотримання цієї свободи прямо впливає на здійснення політичного вибору під час виборів і на об’єктивну оцінку ситуації в країні, а відповідно світогляд людини, її міркування щодо майбутнього розвитку країни.

Станом на жовтень 2005 року Державним комітетом телебачення і радіомовлення зареєстровано та перереєстровано 22794 періодичних видання. 9948 від цієї кількості – видання загальнодержавної, регіональної та/або зарубіжної сфери розповсюдження, 12846 – місцевої. Переважну більшість друкованих періодичних видань з місцевою сферою розповсюдження становлять газети: 10740 назв, журналів та видань журнального типу – 2106.^[11]

До жовтня 2004 року Східні та Південні області країни жили в умовах інформаційного вакууму. Свобода слова жорстко обмежувалась за допомогою адміністративного апарату через утиски журналістів і ЗМІ. З огляду на це, переважною мірою, у ЗМІ була відображена одна позиція, критика замовчувалась і громадянам нав’язувався єдиний шлях суспільного розвитку, оскільки суспільні дискусії були фактично відсутніми у цих регіонах.

У Центральних та особливо в Західних областях рівень конкуренції ЗМІ був значно вищий, а адміністративний тиск істотно меншим, що виражалося навіть у кількісних показниках моніторингів порушень прав журналістів і ЗМІ.

З початку 2005 року ситуація значно покращилися в національних ЗМІ.

Також зміни почали відбуватися й у місцевих ЗМІ, хоча й значно повільнішими темпами. Значно зменшились випадки прямого фізичного переслідування журналістів, використання державних контролюючих органів для тиску на ЗМІ.

Однак всі експерти правозахисних організацій свідчать про значно більший обсяг критичної інформації, що з’явився в ЗМІ, ЗМІ стали частіше висвітлювати різні точки зору.

Проте з березня 2006 року ця позитивна динаміка почала скорочуватися, і ЗМІ знову опиняються перед різними формами тиску, хоча ще не в таких значних обсягах, як до 2004 року.

Однієї з найбільших проблем залишається тиск з боку власників ЗМІ, частіше всього з боку органів влади, що є засновником цього ЗМІ. У багатьох місцевостях державні та комунальні ЗМІ є чи не єдиними постачальниками місцевої інформації. Проте висвітлення новин у них відбувається однобоко, з однієї владної позиції, а критика практично не лунає. Органи влади та інші власники розглядають ЗМІ як рупор пропаганди, а не як інформаційне джерело. З огляду на це питання реформування державних та комунальних ЗМІ є питанням державної важливості, оскільки від цього залежить, наскільки ефективно будуть розвиватися демократичні процеси в країні.

Принагідно зазначимо, що найбільше державних і комунальних ЗМІ знаходиться в Донецькій області.

Таблиця. Узагальнена інформація щодо комунальних друкованих засобів масової інформації України^[12]

№	Область	Усьоговидань	Засн./співзасн. ОДА, обл.ради	Заснов./ співзасн. міськр.	Засн./співзан.райдержад. райради
1	АР Крим	27		10	17
2	Вінницька	34	3	4	24
3	Волинська	20	2	3	15
4	Дніпропетровськ	45	5	13	27
5	Донецька	66	4	41	17, сел.2
6	Житомирська	25	1	4	20
7	Закарпатська
8	Запорізька	23	1	5	13
9	Івано-Франківська	19	1	5	13
10	Київська	32	1	13	19
11	Кіровоградська	25	1	4	20
12	Львівська	42	2	18	19,сел.3
13	Луганська	37	2	18	22
14	Миколаївська	26	1	6	19
15	Одеська	45	3	8	26,сел.3
16	Полтавська	33	3	3	27
17	Рівненська	19	1	4	14
18	Сумська	24	1	4	19
19	Тернопільська	19	1	1	17
20	Харківська	31	1	5	25
21	Херсонська	23	1	2	20
22	Хмельницька	21	1	2	18
23	Черкаська	26	2	4	20
24	Чернівецька	29	1	6	13, інші9
25	Чернігівська	25	0	4	21
26	м. Київ
27	м. Севастополь	1		1
	Усього	737	41	191	408

Слід також додати, що дані про суми бюджетної підтримки комунальних друкованих ЗМІ в 2005 році також багато про що говорять: найбільше грошей отримали ЗМІ в Донецькій (понад 11 млн. грн.), Харківській (понад 9 млн. грн.), м. Київ (понад 8 млн. грн.), Вінницькій, Дніпропетровській та Одеській областях (понад 4 млн. грн.), а найменше: у Рівненській, Сумській, Житомирській областях та м. Севастополі (менше 1 млн. грн.).^[13] Важко пояснити логічно ці цифри, проте спробуйте співставити з кількістю наявних ЗМІ в областях, і стане зрозуміло, хто і як піклується про власний інформаційний рупор. Фактично держава оплачує медійну підтримку однієї з політичних сил – Партії Регіонів, оскільки фінансування значно більше там, де ці ЗМІ її вихвалюють.

За регіональними характеристиками, у східних та південних областях і надалі більш істотно обмежується свобода слова у місцевих ЗМІ. Через так звану редакційну політику відбирається необхідний матеріал, що, зазвичай, містить одну точку зору чи критикує виключно політичних опонентів.

В умовах більшого контролю ЗМІ стають рупором вигідної політичної пропаганди, а не місцем суспільної дискусії. У таких умовах надзвичайно легко їх використати для розпалювання сепаратистських настроїв, вигідних чинній на цій території політичній силі.

Доступ до інформації

Доступ до державної інформації є ключовим правом для демократії, оскільки слугує артерією вільного демократичного вибору політиків і, відповідно, шляхів розвитку країни. У тій мірі на скільки це право забезпечено, у тій же мірі громадяни справді усвідомлюють переваги та вади діючої влади.

Дослідження показують, що влада, особливо на місцевому рівні, закриває інформацію, з якої можна дізнатися про випадки корупції, або приховує такі порушення прав і свобод, що є наймасовішими в даному регіоні.

Державна влада на місцях та органи місцевого самоврядування дозують громадян лише тією інформацією, котру вважають за потрібне.

Місцеві ЗМІ, на жаль, через низку перерахованих вище причин, не компенсують нестачу цієї інформації, а національні - приділяють місцевим проблемам не значну увагу.

На національному рівні ситуація з доступом до інформації покращується: з’являється все більше інформації про діяльність судів, контролюючих органів, та й Міністерства також позитивно розвивають свою інформаційну політику. Проте, на місцевому рівні ситуація є значно складнішою.

З огляду на брак інформації, громадяни часто мають хибне уявлення про дотримання прав і свобод на їхній території. Фактично, коли вони здійснюють політичний вибір, то не мають повної інформації про об’єктивний стан речей. Більше того, їхній політичний світогляд формується під впливом не об’єктивної інформації. З цього надзвичайно легко користуються політичні сили, що мають вплив у цьому регіоні.

Істотні проблеми із доступом до інформації існують практично в усіх регіонах, і чим менш населена ця територія, тим серйозніші проблеми виникають.

Проте для загальної картини доцільно відзначити, що відсутність офіційної інформації у поєднанні з проблемою відсутності конкурентних місцевих ЗМІ породжує інформаційну нестачу, що з успіхом використовується політичною елітою і заповнюється вигідною пропагандою.

Тому, коли в західних регіонах конкуренція місцевих ЗМІ є вищою, то, відповідно, у цих регіонах нестача інформації компенсується інформацією конкурентних ЗМІ. А на Сході і особливо Півдні України нестача інформації є катастрофічною.

Свобода мирних зібрань та асоціацій

Порушення свободи мирних зібрань спостерігаються практично в усіх регіонах. Чим більш політична активність регіону, тим більше й порушень фіксується.

На місцевому рівні влада часто використовує прийняті нею положення про проведення мирних зібрань, що істотно обмежують права на мирні зібрання. Класичним таким порушенням є пряма заборона на проведення демонстрацій, мітингів чи інших мирних зібрань у певних місцях і вулицях та відведення спеціальних місць для їх проведення. При чому ці місця для проведення іноді знаходяться взагалі на краю міста чи на стадіоні, що позбавляє сенсу подібні заходи.

Дані положення, на нашу думку, суперечать Конституції за багатьма пунктами. Одне таке положення місцевої влади, видане в Луганській області, було навіть скасоване Верховним судом України за позовом правозахисників. Проте в більшості міст порушення є практично ідентичними.

Найбільше таких порушень протягом останніх двох років було в Києві, Криму, Львові, Дніпропетровську.

До кінця 2004 року в Східних та Південних областях були зафіксовані численні порушення свободи мирних зібрань у вигляді примусу в участі в тих чи інших політичних демонстраціях, мітингах тощо. Проте в 2005 та 2006 роках такі випадки були поодинокими.

Також важко визначити якісь регіональні особливості дотримання права на свободу асоціацій (об’єднань). Ці порушення також є достатньо класичними, і часто найбільше проблем виникає при реєстрації громадських, благодійних чи інших місцевих організацій.

За даними Мін’юсту станом на кінець 2003 року найбільшу кількість осередків політичних партій зареєстровано в Донецькій області: 81 - обласних (регіональних), 423 - районних, 648 - районних у містах, 1026 – міських структурних утворень. Найменшу кількість структурних утворень політичних партій зареєстровано в Чернівецькій області: 73 - обласних (регіональних), 409 - районних, 108 - районних у містах, 157 – міських.

Найбільша кількість легалізованих громадських організацій з місцевим статусом припадає на м. Київ (3,8 тис. організацій), Львівську (понад 1,5 тис. організацій), Одеську (близько 1,3 тис.), Харківську (1,0 тис.), Донецьку (990), Луганську (930) області, а також АР Крим (понад 680 організацій). Найменшу кількість громадських організацій з місцевим статусом легалізовано в Полтавській (311), Хмельницькій (337), Тернопільській (396), Чернігівській (390), Сумській (448) та Волинській (458) областях.

Істотно ці пропорції й зараз не змінилися. Дані показують, що Львівська, Донецька, Харківська області є традиційно політично й громадсько активними регіонами з розгалуженою мережею політичних і громадських організацій.

До кінця 2004 року були зафіксовані численні випадки примусового вступу до політичних партій. Цей примус здійснювали через місцеві органи державної влади або адміністрацію великих підприємств. В основному ці випадки спостерігалися на Сході та Півдні й значно менше на Заході країни. Такі випадки були також зафіксовані перед парламентськими виборами 2006 року, проте вони швидше вже були винятками й поодинокими.

Найбільша в Україні кількість професійних спілок за 12 років незалежності легалізована в місті Києві - 64. Лідерами по кількості легалізованих органами Міністерства юстиції професійних спілок є також Одеська область - 54, Донецька - 47 та Харківська область - 28 профспілок. Найменшу в Україні кількість профспілок, починаючи з 1991 року, легалізовано в Хмельницькій обл. - 1, Тернопільській обл. - 2, Волинській та Чернігівській обл. - по 3, Миколаївській, Рівненській, Сумській областях - по 4. У Кіровоградській області за 12 років не було легалізовано жодної професійної спілки. ^[14]

У цьому контексті також варто додати, що в західному регіоні практично відсутні сильні правозахисні організації. Проте там значно краще працюють організації соціального спрямування, особливо засновані релігійними організаціями. Це однак не зумовлено меншою кількістю порушень прав на Заході, ніж на Сході.

Передумовами швидше можна визнати історичні чинники. Зокрема, на заході основним коренем проблем уважалося відсутність державної незалежності, з огляду на це значного розвитку набув націоналістично-визвольний рух, що був рухом політичним. На Сході ж немалу роль відіграли традиції російського правозахисного руху дисидентів.

2. Соціально-економічні права^[15]

Відмінності в дотриманні і захисті соціально-економічних прав та території України значною мірою зумовлені різним рівнем економічного розвитку Заходу і Сходу країни.

Східний регіон, який умовно можна іменувати індустріальним, має два центри - Дніпропетровськ і Харків. Тут впродовж семи радянських десятиліть було створено потужний промисловий комплекс, значною мірою підпорядкований завданням оборони. Інтенсивне переміщування населення створило своєрідне поліетнічне середовище з високим ступенем міжетнічної толерантності. В окремий регіон можна також виділити Донбас – оскільки надто специфічними є проблеми, породжені його „однопрофільністю”, „вугільним” спрямуванням економіки. Тут особливо гостро стоять проблеми працевлаштування надлишкового населення і перепрофілювання традиційно монопрофільних шахтарських міст. Тому для Донбасу надто важливим є, між іншим, формування соціальної політики.

Обставиною, що зумовила регіональну строкатість України, є ті шляхи, якими в ній здійснювалася модернізація, перехід від аграрного до індустріального типу господарювання. Модернізація в тій частині України, яка входила до складу СРСР, проводилось в 1920-1930-ті роки здебільшого силовими методами з російського центру, без належних економічних обґрунтувань і обрахунків. Внаслідок цього одні регіони виявилися переобтяженими об’єктами індустрії, інші - лишилися аграрними. Без належного осмислення, зі значними перекосами здійснювалася в повоєнний час модернізація західноукраїнського регіону.

На сьогоднішній день різниця між економічним розвитком Заходу і Сходу України є дуже помітною. За 15 років незалежності економічні зв’язки не стали тіснішими, але й, більше того, диспропорції в розвитку регіонів, що склалися за радянських часів, загострилися. Промисловість на Заході країни пережила велику кризу, а на Сході — якщо згадати про «економічні реформи» Кучми Л.Д. — було створено «великий національний капітал». Один показник: експортні можливості в розрахунку на душу населення, за результатами 2005 р., для Західного регіону країни склали 281 дол., для Східного — 1295 дол., або майже вп’ятеро більше. Для довідки: для Центру — 594 дол., Півдня — 360 дол.^[16]

Захід і Центр країни завжди були більш аграрними, Схід і Південь — індустріалізованими. Звідси відмінності в співвідношенні сільського та міського населення: на Заході воно становить 53% на 47%; на Сході — 16% на 84%. Для довідки: у Центрі 39% на 63%, на Півдні — 34% на 66%. ^[17]

Ще раз звідси — диспропорції в рівні зайнятості й оплаті праці. Торік у Тернопільській області середньомісячна зарплата була в 2,4 разу нижчою, ніж у Києві, а рівень безробіття — вищий у 15 разів. Тому мешканці Заходу країни виїжджають на заробітки до країн Європи й далі. Мешканці Сходу і Півдня — до Росії.^[18]

Важливо відмітити, що економічна кооперація між регіонами мізерна. Промисловість Сходу і Півдня залежить від російських поставок, насамперед, енергоносіїв, і працює переважно з російськими партнерами. Промисловість інших регіонів, відповідно — зі своїми сусідами.

Крім того, фактично, мешканці різних регіонів України позбавлені географічної мобільності, а якщо простіше — можливості вільно пересуватися країною і тим самим — просто бачити одне одного. Перше — вартість перевезень. Друге — відсутність вільного ринку житла для трудової внутрішньої міграції і навчання молоді. Станом на 2005 р., обсяги пасажирських міжміських перевезень, у порівнянні з 1990 р., зменшилися удвічі, зокрема залізницею — майже в півтора разу, річковим транспортом — у п’ять, автомобільними дорогами — у чотири рази.^[19]

Регіональні особливості має й демографічна ситуація в країні. Коефіцієнт приросту населення, що є різницею між народжуваністю та смертністю, значно вище в Західних областях України, ніж у Східних. Хоча найбільш проблематичними у цьому питанні є Північні та Центральні області: Чернігівська, Сумська та Полтавська області.^[20]

Принагідно зазначимо, що за останні роки змінюються пропорції населення в областях. Так, за кількістю населення понад 4 млн. вирізняється Донецька область, понад 3 млн. – Дніпропетровська, а понад 2 млн. – Львівська, Харківська, Луганська, Одеська області.

Соціально-економічні диспропорції й регіональна дезінтеграція

До сьогодні в Україні існують дві взаємопов'язані комплексні негативні тенденції регіонального розвитку. Перша тенденція - це соціально-економічні диспропорції регіонального розвитку, друга тенденція - це регіональна соціально-економічна дезінтеграція.

Сучасний стан соціально-економічних диспропорцій регіонального розвитку дозволяє виділити основні характеристики цього процесу: як було сказано вище, економічний потенціал України розміщений територіально нерівномірно; а також те, що постійно зростає міжрегіональна диференціація за основними економічними показниками; крім того, регіони суттєво відрізняються за рівнем інвестиційної привабливості; і, на кінець, зберігаються істотні відмінності надходжень до місцевих бюджетів на одну особу; посилюється регіональна диференціація за основними параметрами соціального розвитку.

Так, лише в шести регіонах: Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій, Харківській областях та місті Києві зосереджено 48,4 % основних засобів країни, 65,4 % виробництва промислової продукції, 49,2 % обсягу інвестицій в основний капітал.^[21]

Для того щоб показати, наскільки глибокою є диспропорції, можна навести наступні приклади основних напрямів та розміру регіональних соціально-економічних диспропорцій. Обсяг реалізованої промислової продукції на одну особу в 2004 році - розрив між Донецькою та Чернівецькою областями складає 14,5 разів; обсяг експорту товарів у 2004 році - між Донецькою та Чернівецькою областями - 97 разів; обсяг прямих іноземних інвестицій на одну особу станом на 1 січня 2005 року - між Київською, без міста Києва, та Чернівецькою областями - 10,7 разів, а з урахуванням міста Києва - 37,5 разів; підприємницька активність у 2003 році - кількість малих підприємств на 10 тисяч осіб населення - між АР Крим та Тернопільською областю - 1,9 разу, а з містом Києвом - 4,5 разу; податкові та інші надходження до місцевих бюджетів у 2003 році у розрахунку на одну особу - між Дніпропетровською та Тернопільською областями - 2,5 разу, а з містом Києвом - 7 разів; видатки місцевих бюджетів у 2003 році у розрахунку на одну особу - між АР Крим та Луганською областю - 1,4 разу.^[22]

Поглиблення диспропорцій між західними і східними областями України перешкоджає здійсненню єдиної економічної та соціальної політики в державі, не дозволяє використовувати переваги територіального поділу, спеціалізації та кооперування праці, супроводжується послабленням міжрегіональних економічних зв'язків, сприяє закріпленню суттєвих регіональних відмінностей у перебігу суспільно-політичних процесів, не дозволяє повною мірою використовувати потенціал міжрегіонального та прикордонного співробітництва, перешкоджає вирішенню екологічних проблем тощо.

Другою тенденцією є регіональна соціально-економічна дезінтеграція. Цей процес характеризує зміну внутрішньої консолідованості економічного простору, ослабленість міжрегіональних економічних зв'язків внаслідок посилення замкнутості регіональних господарських комплексів чи збільшення ролі зовнішньоекономічних зв'язків, що заміняють міжрегіональні зв'язки всередині країни. Обидва ці прояви дезінтеграції створюють загрозу цілісності країни і є економічним підґрунтям сепаратизму.

Основними причинами дезінтеграції є: відсутність ефективно діючого Центру, у тому числі небажання відмовлятися від "ручного управління" регіонами; прагнення регіональних лідерів до надмірної політичної та економічної самостійності; недосконалість правового забезпечення; відсутність обґрунтованої політики регіонального розвитку держави; недосконалість міжбюджетних відносин; висока політизація економіки; відсутність достовірної інформації.

Дезінтеграція має свої негативні наслідки: посилення регіональної диференціації; зростання регіональних диспропорцій; значне зниження міжрегіонального товарообміну; скорочення міжрегіонального пасажирообороту, особливо повітряним транспортом; загострення соціальних проблем, соціальної напруженості тощо.^[23]

Право на адекватні стандарти життя

Щодо безпосереднього аналізу виконання і захисту окремих соціально-економічних прав, то потрібно зазначити, що проблема бідності і реалізації права на гідний рівень життя залишається однією із найгостріших серед усіх проблем незалежно від територіальної приналежності. Це підтверджують результати опитування, яке здійснювалось центром Разумкова при дослідженні регіональних особливостей ідейно-політичних орієнтацій громадян України в контексті виборчої компанії. У відповідь на запитання соціологічного дослідження: „Які проблеми будуть найбільш актуальними для Вас особисто в ході виборів до Верховної Ради України ?” 63,9% громадян відповіло, що це є боротьба з бідністю, забезпечення гідного рівня життя громадян, 60,9% - що, це є створення нових робочих місць, подолання безробіття, 53,8% - що це є забезпечення доступності якісної освіти та медичного обслуговування.^[24]

Але, водночас, ця проблема має суттєві особливості для Заходу і для Сходу України. Серед регіонів із підвищеним рівнем бідності можна відзначити Хмельницьку, Ровенську, Чернігівську й Волинську області (понад 37% бідних). Не набагато краще ситуація в Івано-Франківській, Тернопільській, Миколаївській й Одеській областях. А серед тих областей, де положення є набагато кращим, виділяється Київ і області Сходу України.^[25]

Після аналізу рівня середньомісячної заробітної плати по регіонам стає зрозумілим, що саме в західних областях України є найнижчі розміри заробітку. Як приклад, можна навести наступні розміри середньомісячної зарплати по регіонам: Тернопільська обл. – 731 грн., Волинська обл. - 815 грн., Хмельницька обл. – 830 грн., Житомирська обл. – 836 грн., Вінницька обл. – 836 грн. Водночас найбільші середньомісячні зарплати є в м. Київ – 1784 грн., Донецька обл. – 1225 грн., Дніпропетровська обл. – 1184 грн., Запорізька обл. – 1125 грн., Луганська обл. – 1055 грн. Отже, як бачимо, заробітна плата в східних областях приблизно в 2 рази більше, ніж заробітна плата в західних.

Таблиця і графік, що характеризують рівень середньомісячної заробітної плати в Україні^[26]

Важливим для визначення регіональних аспектів подолання бідності є показники приросту середньої заробітної плати до фактичної величини прожиткового мінімуму для працездатної особи, а також частки працівників, яким нарахована заробітна плата менше та на рівні законодавчо встановленого мінімального розміру. При детальному аналізі першого показника бачимо суттєву різницю між східними і західними областями України.

Зокрема, для Тернопільської обл. він складає 66,7 %, для Чернівецької обл. – 61,8%, для Хмельницької обл. – 68,6%, у той же час для Дніпропетровської обл. – 115,7%, Донецька обл. – 114,7%, Запорізька 110,0%. Аналіз другого показника дає можливість визначити, що в західних областях України є найбільше людей, яким навіть не виплачують законодавчо встановлений мінімум заробітної плати (на червень 2006 р. мінімальна зарплата складала 350 грн.). Наприклад, у Тернопільській, Хмельницькій області частка таких осіб складає більше 13%, а в Донецькій і Дніпропетровській ледве наближується до 4%.^[27] І це тільки та частка, яка визначається для працівників, які відпрацювали повний місяць, а якщо взяти всіх працівників, то процент тих, хто отримує менше законодавчо встановленого мінімуму зросте майже удвічі, так само, як і різниця між західними і східними областями України.

Таблиця і графік, що характеризують співвідношення середньої заробітної плати та фактичної величини прожиткового мінімуму для працездатної особи^[28]

Проте, цікавим є той факт, що соціологічні дослідження показують, що щодо статусної ідентифікації, на нижчих шаблях шкали матеріальної забезпеченості частіше розташовують себе жителі східних областей України, трішки вище - південних та центральних. Найвищими показниками визначають рівень свого добробуту жителі західних областей. Хоча, якщо взяти до уваги фактичні дані щодо соціально-економічного забезпечення, то ситуація виглядає прямо протилежною.^[29]

Щодо заборгованості по виплаті зарплат, значно більші проблеми мають області Сходу України, зокрема, промовистим є факт, що в більшості західних областях така заборгованість зменшується, а в східних - зростає. Як повідомляє Міністерство статистики України, із кожних 100 невиплачених гривень 25 грн. припадають на Донецьку обл.^[30]

Також підтверджує зростання заборгованості по виплаті заробітної плати у східних областях повідомлення прес-служби Харківської ОДА, в якому зазначається, що середньомісячна заробітна плата штатного працівника у січні–червні поточного року дорівнювала 901 грн., що на 32,2 % більше, ніж у відповідному періоді 2005 року. Але в той же час ситуація щодо погашення боргів з виплати заробітної плати залишається складною. Станом на 1 липня 2006 року загальна заборгованість з виплати заробітної плати по області склала 45,7 млн. грн. і зросла в червні майже на 2 млн. грн. (або на 4,5%).

Росте заборгованість по зарплаті і в Луганську. За даними щотижневого моніторингу Головного управління праці та соціального захисту населення облдержадміністрації, загальна сума заборгованості із виплати заробітної плати на підприємствах Луганській області станом на 28 липня склала 104,8 млн. грн. і зросла протягом тижня на 10,2 млн. грн. або на 10,8 відсотків. Сума невиплаченої заробітної плати по економічно активних підприємствах області склала 53,8 млн. грн. і збільшилась протягом тижня на 8,6 млн. грн., тобто на 19%. Найбільше зростання заборгованості із заробітної плати відбулося на підприємствах державної та державно-корпоративної форми власності, протягом тижня борги зросли на 6,5 млн. грн. (на 34 від.) і склали 25,6 млн. грн. На підприємствах комунальної та комунально-корпоративної форми власності вдалося скороти заборгованість на 1,8 млн. грн. (на 17 від.) і за станом на 28 липня її обсяг склав 8,8 млн грн.^[31]

Динаміка суми заборгованості із виплати заробітної плати по регіонах^[32]

(станом на початок року, млн. грн.)

	1997	1998	1999	2000	2001	2002	2003	2004	2005	2006
Україна	4188,7	5165,7	6518,6	6400,8	4928,0	2656,6	2548,2	2232,4	1111,2	960,3
АРК	132,4	172,3	202,6	180,8	150,6	72,9	90,6	76,7	43,0	45,6
Вінницька	137,9	151,9	210,4	219,3	161,9	92,2	91,9	70,0	47,1	50,8
Волинська	91,7	99,6	132,7	112,2	82,8	32,6	30,3	22,1	9,9	7,3
Дніпропетровська	460,1	554,4	652,9	578,1	418,2	210,3	197,6	172,5	82,0	65,6
Донецька	583,8	748,3	895,7	984,7	865,7	695,6	673,4	641,1	282,6	227,7
Житомирська	108,0	131,8	169,1	162,1	137,9	79,7	82,8	70,0	39,3	33,9
Закарпатська	48,5	47,9	64,0	48,6	35,2	16,0	11,9	5,7	2,1	2,1
Запорізька	178,6	215,2	241,6	239,0	137,8	54,0	53,7	50,6	35,7	31,8
Івано-Франківська	98,1	116,5	137,3	123,6	88,4	50,0	35,8	26,9	12,4	7,2
Київська	136,0	196,6	219,1	224,4	188,9	97,6	97,7	72,4	37,2	29,4
Кіровоградська	109,6	154,3	193,3	190,0	133,4	55,2	47,1	43,7	24,1	28,4
Луганська	304,2	423,7	573,0	578,2	465,6	318,4	339,1	343,8	114,3	84,8
Львівська	163,6	196,8	273,6	219,5	176,5	114,3	131,5	111,0	41,4	37,5
Миколаївська	109,2	140,5	193,2	204,9	168,4	37,4	27,0	27,9	23,5	18,8
Одеська	186,8	176,4	216,4	206,8	156,5	58,9	45,7	38,9	21,2	34,0
Полтавська	145,6	183,3	243,5	238,7	192,9	76,3	63,6	45,2	26,6	24,2
Рівненська	97,6	116,0	129,3	126,8	80,5	35,9	36,8	22,3	8,8	9,7
Сумська	114,8	140,6	205,8	207,0	138,9	40,0	44,4	40,1	31,7	34,1
Тернопільська	95,2	131,5	161,8	162,6	128,3	51,1	40,7	27,6	26,9	28,3
Харківська	295,9	323,0	416,7	434,1	306,2	139,5	88,9	70,6	36,4	30,6
Херсонська	99,5	126,5	171,8	173,3	153,9	68,0	67,1	63,7	42,0	21,5
Хмельницька	108,7	135,7	178,3	196,6	141,4	65,6	77,2	74,9	63,3	50,6
Черкаська	112,4	159,2	210,1	210,5	161,3	68,4	63,6	45,9	25,9	26,5
Чернівецька	52,5	63,9	72,3	73,5	57,7	19,2	21,1	16,1	5,8	5,4
Чернігівська	91,1	126,9	178,7	157,0	93,9	43,5	37,2	23,7	14,5	14,0
м. Київ	104,9	110,0	144,7	124,4	83,9	46,4	37,8	18,8	8,9	6,5
м. Севастополь	22,0	22,9	30,7	24,1	21,3	17,6	13,7	10,2	4,6	4,0

Право на соціальний захист

Існування ефективної системи соціального захисту населення України є актуальної для всієї України. Ефективна діяльність фондів соціального захисту, пенсійного фонду, соціальний захист безробітних, постраждалих від аварії на Чорнобильській АЕС є важливим для кожної області України незалежно від її територіального розташування.

Як приклад, можна навести регіональний аналіз функціонування системи призначення і надання субсидій населенню. Цей аналіз показує важливість такого захисту як для Донецької обл., так і для Тернопільської, що можна визначити із великої кількості людей, які звертаються для отримання субсидій в цих областях, а також кількості наданих субсидій.^[33]

Але існують доволі специфічні регіональні особливості соціального захисту, особливо це стосується соціального захисту працівників шахт, що постійно відомі невиплатою зарплат, регресних виплат та одноразової допомоги внаслідок виробничих травм та професійних захворювань. І проблеми захисту їх прав стоять набагато гостріше, оскільки постійно відчувається дефіцит бюджетних ресурсів на різноманітні виплати шахтарям.

Крім того, у східних областях в багатьох випадках використовується розподіл заробітної плати з застосуванням коефіцієнту трудової участі (КТУ). Такий розподіл здійснюється з порушенням норм трудового законодавства і залежить, у великій мірі, не від трудового внеску, а від особистих взаємин із бригадиром, ланковим, гірничим майстром, начальником ділянки. Тільки на шахті ім. М.П. Баракова розподіл заробітку здійснюється бригадою, і кожного працівника під розпис знайомлять із затвердженим йому КТУ. Цей факт підтверджується інформацією працівників шахт у результаті проведених усних опитувань і анкетування серед працівників шахт Луганської області .

На деяких шахтах області положення про КТУ взагалі відсутнє, але КТУ застосовується (шахта "Ніканор-Нова"). У більшості випадків зміст даних положень суперечить законодавству, і про зміст таких положень не знають більшість працівників шахт (положення про розподіл КТУ шахти "Білоріченська", шахти "Княгінинська" і ОП "Шахти 50 років СРСР" ВАТ "Краснодонвугілля"). Подібний стан і на інших шахтах. Норми навіть таких положень не виконуються. Багато працівників не знають про розмір установленого їм КТУ, але запитувати бояться - можна потрапити в немилість начальника. Значна частина працівників не знає про наявність положення про розподіл зарплати згідно КТУ, інші працівники не знають, яким чином і по яких розцінках їм нараховується заробітна плата. Члени профкомів не роз'ясняють працівникам правильність нарахування заробітної плати. Вони, найчастіше, і самі не знають цього і не виявляють бажання знати.^[34]

Якщо працівник насмілюється з’ясувати правомірність порядку нарахування йому зарплати згідно КТУ, то у більшості випадків йому створюються "особливі" умови праці. Він миттєво перетворюється в постійного порушника трудової дисципліни, норм охорони праці, його переміщають на інші ділянки, зменшують заробітну плату, накладають необґрунтовані дисциплінарні стягнення, направляють на переатестацію й, особливо непокірних, підводять до звільнення. Тобто, спроба працівника відстояти свої трудові права обертається для нього ризиком піддатися адміністративним репресіям і понизити або зовсім втратити свій соціальний статус працівника.^[35]

Важливим також наголосити на такій проблемі східних областей України, і в першу чергу Донбасу, як порушення трудових прав працівників ліквідованих підприємств на одержання заборгованості по заробітній платі. Наприклад, на ліквідованих і виключених з реєстру ЄДРПОУ підприємствах не всім працівникам погашена заборгованість по заробітній платі. Норма пункту 6 ст. 31 закону "Про відновлення платоспроможності..." неправомірно дає можливість позбавити працівників можливості одержати свою заборгованість. І це успішно використовувалося, наприклад, на луганському автоскладальному заводі, на "Емальзаводі" м. Луганська та інші. Має місце ігнорування норми ст. 11 Конвенції МОП № 95 "Про захист заробітної плати". Крім того, існують проблеми репресій працівників шахт, а також випадки внесення в колективний договір норм, що погіршують положення працівників у порівнянні із чинним законодавством.^[36]

У Західних областях, у свою чергу, важливими і актуальними є проблеми розвитку соціального захисту у сільській місцевості, розвиток соціальної інфраструктури на селі. У період реформування колективних сільськогосподарських підприємств соціальна сфера села опинилася на межі руйнування. Це сталось через кризовий стан економіки, різке скорочення бюджетного фінансування, неплатоспроможність та заборгованість сільськогосподарських підприємств. Такий стан речей унеможливив задоволення потреб сільського населення в соціально-культурних і побутових послугах і, як наслідок, зробив украй проблематичним створення належних умов життя на селі. У зв'язку із цим, для забезпечення подальшого функціонування і розвитку соціальної інфраструктури села, виникла потреба в її реформуванні, яке б передбачало вирішення питання щодо нових власників соціальних об'єктів колективних сільгосппідприємств.

Однією з найбільших проблем у сільській місцевості стало забезпечення водопостачання. Водопостачання традиційно вважається послугою соціальною і завжди надавалася за дуже низькою ціною. А в сільській місцевості, де майже всі витрати брали на себе сільськогосподарські підприємства, ця послуга була безкоштовною. За останні десять років ціни на ці послуги стрімко зростали, а якість, навпаки, різко знижувалася. Для того, щоб забезпечити безперебійне постачання послуг, необхідно відновити мережі, які були занедбані в так званий перехідний період, замінити старі спрацьовані технічні вузли й агрегати. Як відомо, це все потребує значних коштів. Неспроможність колишніх власників та місцевих органів влади забезпечити виконання ремонтних і відновлювальних робіт, утримувати в належному стані об'єкти водо - і теплопостачання призвела до занепаду цих мереж, погіршення якості послуг, а то й до припинення їхнього надання.^[37]

Більшість населення, яке користується централізованим водопостачанням, нарікає на якість питної води. Якість води майже не контролюється, норми споживання часто завищені, їхнє дотримання також не контролюється з різних причин: і через відсутність приладів обліку, і через відсутність відповідних спеціалістів, а іноді й через небажання щось змінювати. Низький тиск і аварії у водогінній мережі призводять до частих перебоїв у водопостачанні.

У сільській місцевості найбільший негативний вплив на розвиток соціальної інфраструктури села мала реструктуризація сільськогосподарських підприємств, коли об'єкти соціальної інфраструктури, які утримувалися за рахунок цих підприємств, залишились "нікому не потрібними". У зв'язку з високим рівнем бідності серед сільського населення споживачі послуг неспроможні платити більше. Людям важко змиритися з такою ситуацією, вони не можуть зрозуміти, чому потрібно оплачувати те, що надавалося безоплатно, чому необхідно збільшувати оплату за неякісні послуги, тим більше, що рівень доходів знижувався, а не підвищувався. За даними Інституту демографії та соціальних досліджень, ріст рівня бідності в сільській місцевості за останні роки мав перманентний характер: 1999 р. - 29,3%, 2000 р. - 31,3%, 2001 р. - 35,2%. У цілому за період з 1999 р. до 2003 р. рівень бідності в сільській місцевості зріс на 3,8%. Через надмірне підвищення цін на життєво необхідні послуги людям довелося знизити рівень споживання цих послуг, або й зовсім від них відмовитися. Це призвело до загострення санітарно-епідеміологічного стану, росту захворюваності серед населення тощо.^[38]

Право на працю

Необхідним для розуміння регіональних особливостей додержання права на працю у східних і західних областях України є показники рівня безробіття. За даними Державного комітету статистики України за січень–вересень 2005 р. загалом середньомісячна чисельність економічно активного населення віком 15–70 років становила 22,3 млн. осіб, з них 20,7 млн. осіб, або 93,0%, були зайняті економічною діяльністю, решта – не мали роботи, але активно її шукали та були готові приступити до неї, тобто відповідно до методології Міжнародної організації праці (МОП) класифікувалися як безробітні. Середньомісячна кількість безробітних становила 1,5 млн. осіб, або 7,6% від чисельності економічно активного населення зазначеного віку. При цьому найвищий рівень безробіття спостерігається у Тернопільській та Рівненській області, а найменший у Києві та східних областях.^[39]

Для західних областей України величезною соціально-економічною проблемою, яка потребує постійного спостереження і реагування, є виїзд громадян цих областей на роботу за кордон. Для прикладу, Іршавський район на Закарпатті — один із найбільших постачальників робочої сили за кордон. Заробітчанські напрямки тут чітко розмежовані залежно від суми, яку потенційний робітник готовий викласти за отримання візи в ту чи іншу країну. Статистики щодо кількості закордонних заробітчан у районі немає, однак їх приблизне число встановити неважко. Із 52 тисяч працездатного населення офіційно працевлаштовані 16 тисяч, ще близько двох тисяч працює неофіційно, зате більша частина з решти 34 тисяч — за кордоном. Масовий виїзд робочої сили спричинив у районі дефіцит спеціалістів «не високо інтелектуальних» професій. Так, місцеві підприємства легкої промисловості не можуть знайти працівниць навіть за 150 доларів місячної зарплати, а деревообробним цехам важко «заманити» столяра й за 1200 гривень.

Крім економічних проблем, які приносить це для західних областей України, це несе й величезний соціально-культурний негативний вплив. Оскільки на заробітки (які можуть тривати й два, і чотири, і сім років) із сім’ї, як правило, відправляється хтось один. А Італія чи Греція, куди виїжджає особливо багато закарпатців-заробітчан, уважаються більш сприятливими для жінок. «Слабка» половина, влаштувавшись на роботу, щомісяця надсилає з-за кордону гроші й автоматично перетворюється на годувальника сім’ї. А «сильна», виявляється, не завжди готова змиритися зі своєю другорядною роллю й адекватно розпорядитися несподіваною свободою. Іноді це призводить до конфліктів із непередбачуваною розв’язкою. Люди (особливо, якщо їх не об’єднують малолітні діти) після повернення із заробітків стають іншими, чужими одне одному. Дехто за цей час знаходить собі за кордоном нову пару і навіть оформлює стосунки офіційно («забувши» розлучитися вдома). Їхні «половини», що залишилися на батьківщині, діють аналогічно.^[40]

Для східних регіонів України також більш актуальним є додержання права захищати власні інтереси громадян через діяльність профспілок, оскільки більшість промислових підприємств, шахт знаходяться на сході України. Тому в цих регіонах профспілки діяли активніше, а отже проблем із реєстрацією і в перешкоджанні своїй діяльності мали більше.

Як приклад, можна навести, що у ході реалізації проекту „Моніторинг дискримінації окремих категорій працівників – шахтарів у соціально-економічній практиці Луганської області”, який проводився Громадським комітетом захисту конституційних прав і свобод громадян, було виявлено, що не визнаються в повному обсязі права незалежних профспілок роботодавцями, представниками державних структур і "офіційними" профспілками. Не надаються елементарні умови для роботи, не надається інформація, яка запитується, не включаються представники незалежних профспілок у Правління Луганського обласного Фонду соціального страхування по тимчасовій втраті працездатності, в обласну комісію з питань контролю за своєчасністю розрахунків суб'єктів господарської діяльності по зарплаті й інших соціальних виплатах, в обласну Раду соціального партнерства, не запрошуються на засідання колегій, що розглядають питання щодо трудових і соціально-економічних прав працівників. Факти перешкоджання профспілковій діяльності мають місце відносно НПГУ шахти "Партизанська", НПГУ шахти ім. "Известий", шахти "Ніканор-Нова", КВПЛО.^[41]

У той же час у східних областях існує опортуністична позиція офіційних профспілок шахтарів (ПРВП), а також деяких організацій НПГУ, свідомого зрадництва інтересів і трудових прав найманих робітників профспілками, у колективних договорах затверджуються мінімальні гарантії, виходячи з мінімальної заробітної плати 101,2 грн., 118 грн., 140 грн., 165 грн. На даний час тільки на шахті "Ніканор-Нова" виконуються норми Галузевої угоди в частині дотримання мінімальних гарантій в оплаті праці. У Краснодонському регіоні тільки 2 профспілкові організації (НПГ ім. М.П. Баракова, шахти ім.. 50 років СРСР висували вимоги про дотримання мінімальних гарантій в оплаті праці, передбачених Галузевою угодою. У Красному Лучі профком НПГУ шахти ім. "Известий" лише направив звернення директорові шахти про необхідність дотримання Галузевої угоди в частині забезпечення мінімальних гарантій в оплаті праці. Інших заходів для виконання норм галузевої угоди не приймалося. Інших профспілкових керівників, мабуть, влаштовує така ситуація. ЦК ПРВП обмежився оформленням трудової суперечки, а Рада голів НПГУ - ухваленням рішення про необхідність виконання норм галузевої угоди в цій частині.

Право на мирне володіння майном

Високий індустріальний розвиток Сходу України визначає також велику важливість для цих регіонів додержання права на мирне володіння майном, особливо це питання загострилось із деякими змінами у владі.

Тим більше, що в судовій практиці в 2005 році виникли непоодинокі випадки, коли за позовами органів прокуратури, а інколи й самих державних органів приватизації, визнавалися недійсними акти приватизації державних підприємств, тобто фактично проводиться „реприватизація” (повна або часткова). І це стало питанням „життя і смерті” для багатьох підприємств східних областей.

Тут доцільно навести приклади реприватизації Криворіжсталі, НФЗ, і низки інших державних підприємств, які були приватизовані з порушенням вищезазначених правил. Зокрема, по Криворіжсталі Господарський суд м. Києва^[42], а згодом і Апеляційний господарський суд м. Києва і Верховний Суд України прийняли рішення про незаконну приватизацію металургійного підприємства, оскільки при здійсненні приватизації мали місце суттєві порушення законодавства України у сфері приватизації, зокрема, були порушенні строки повідомлення про проведення конкурсу, також були допущенні порушення у встановленні додаткових умов конкурсу, процедури допущення претендентів на конкурс, формування пакету акцій, експертиза і визначення переможця конкурсу. У той же час для західних областей України, де є незначна частка великих підприємств питання захисту права на мирне володіння своїм майном не набуло такої актуальності, за виключенням тих випадків, коли відбувалися боротьба за сфери впливу на різні обленерго західних областей України.

Слід також відмітити велику кількість рішень Європейського суду з прав людини, які стосуються невиконання державою обов’язків по виконанню рішень національних судів, від заявників зі східних областей України. У своїй більшості ці рішення пов’язані із невиплатою державними підприємствами зарплати своїм працівникам та, відповідно, порушення права мирного володіння своїм майном. До цієї категорії справ можна віднести рішення по суті в справах: “Півень проти України”, “Жовнір проти України”, “Войтенко проти України”, “Шмалько проти України”, “Науменко проти України”, “Дубенко проти України”, “Михайленки та інші проти України”, “Деркач та Палек проти України”, “Шаренюк проти України”, “Кацюк проти України” та інші. І кількість таких справ збільшується з кожним роком.

Права на освіту

Не можна обійти важливість гарантування державою освіти, особливо в сільській місцевості, що є особливо актуальним для західних регіонів України. Проблеми сільської школи є насправді великими, це стосується як кадрового забезпечення шкіл, так і наявності бази для проведення навчань у школах. Кадровий дефіцит зумовлений дуже поганим соціально-економічним забезпеченням учителів, наявністю слабкого соціального захисту. Як приклад, можна навести той факт, що сільський учитель мусить викладати по три-чотири, іноді – п’ять різних предметів для того, щоб отримати повну ставку. Інколи й цього недостатньо, тому після роботи він ще багато працює вдома по господарству, щоб звести кінці з кінцями.^[43]

Особливу проблему становлять гірські місцевості – це, насамперед, Чернівецька та Закарпатська області. Із-за складних рельєфних та погодних умов там практично немає шкіл, натомість є інтернати. Діти з маленьких сіл мають туди якось доїжджати. Держава виділила для цього шкільні автобуси, однак утримувати їх має місцева влада. На ремонт машин, пальне та зарплату водіям грошей не завжди вистачає, інколи водії просто відмовляються працювати за низьку винагороду. Тому буває, що діти з віддалених сіл вчаться лише половину навчального року.^[44]

Водночас, для забезпечення конституційного права на освіту держава створює бібліотеки. І потрібно сказати, що розміщення бібліотек відрізняється залежно від регіону України. Зокрема, у Тернопільській обл. кількість бібліотек на 10 тис. виборців складає 10,67%, у Івано-Франківській обл. – 6,75%, Львівська обл. – 6,59% у той же час у Донецькій обл. – 1,38%, Луганська обл. – 2,36%, Дніпропетровська обл. – 2,00%.^[45]

Отже, як бачимо у східних регіонах України бібліотечне забезпечення населення є значно нижче ніж у західних, що впливає на можливість самоосвіти, наукової діяльності громадян України тощо.

Право на охорону здоров’я

Має регіональні особливості також захист Україною права на охорону здоров’я, і особливо тут необхідно відмітити поширення двох масштабних епідемій – ВІЛ-інфекції і туберкульозу. Україна, за оцінками ВОЗ, є одним з лідерів у світі за темпами поширення ВІЛ-інфекції.

Щорічно кількість нових зареєстрованих випадків ВІЛ-захворювання продовжує зростати і у 2004 році становила 12 491 випадків, що майже на 25 % вище в порівнянні з 2003 роком (10 009 випадків) і майже в два рази вище, ніж у 2000 році (Український центр СНІДу, 2005; EuroHі, 2005). На сьогодні загалом офіційно зареєстровано 85 655 випадків захворювань на ВІЛ, що майже в 200 разів більше, ніж було десять років тому.^[46]

Згідно офіційним даним, ВІЛ інфекція має різні темпи поширення в регіонах України. Зокрема, поширеність ВІЛ-інфекції по регіонах України (за даними офіційної реєстрації на - 2004 р.)(на 100 тисяч населення):

- Понад 90 чол.: Хмельницька, Черкаська, Дніпропетровська, Донецька, Луганська, Запорізька, Миколаївська, Одеська, Херсонська області, АР Крим.

- Від 41 до 90 чол.: Луцька, Житомирська, Чернігівська, Чернівецька, Київська, Вінницька, Кіровоградська, Полтавська, Харківська області.

- До 40 чол.: Сумська, Ровенська, Львівська, Івано-Франківська, Ужгородська області.^[47]

Офіційні дані зареєстрованих випадків ВІЛ-інфекції відображають лише частину реальної ситуації поширення ВІЛ/СНІД в Україні. Це стосується і даних поширеності ВІЛ у регіонах. Оскільки тестування на ВІЛ носить добровільний характер, не виключено, що завдяки різній поінформованості населення, територіальної близькості і доступності ВІЛ-сервісу у певних регіонах населення більш активно звертається за тестуванням на ВІЛ. Таким чином, з огляду на прогнози і думки фахівців, можна припустити, що ті області України, у яких зареєстрована менша кількість випадків ВІЛ-інфекції, насправді мають більші показники поширення ВІЛ/СНІД серед населення.

Як висновок із наведених даних можна сказати, що проблема захисту населення від поширюваності ВІЛ-інфекції є найбільш актуальною саме в східних областях, які особливо потерпають від неї.

Ситуація щодо туберкульозу в Україні також досить складна. Туберкульоз не є тільки медичною проблемою. Це - проблема соціальна, яка віддзеркалює соціально-економічний стан країни, культурно-освітній рівень та благополуччя населення, ступінь розвитку охорони здоров'я, у тому числі й фтизіатричної служби. І ця недуга останнім часом викликає велике занепокоєння в Україні і в МОЗ України зокрема. В Україні з 1995 року спостерігається епідемія туберкульозу, яка невпинно прогресує і є однією з основних медико-соціальних проблем. Зафіксовано поширення усіх форм туберкульозу. Кількість хворих становить 1,4% чисельності населення країни. Нині туберкульоз в Україні призводить до найбільшої кількості смертельних випадків від інфекційної патології. За період з 1991 року, коли почало відмічатися поступове зростання захворюваності на туберкульоз, рівень смертності зріс у 2,7 рази і становить 22,6 на 100 тис. населення.

У державі відмічено поступове зростання захворюваності на туберкульоз – починаючи з 1991 року рівень захворюваності зріс у 2,4 рази. За 2004 рік рівень захворюваності зріс на 4,4% і дорівнює 80,9 на 100 тис. населення.

Захворюваність на туберкульоз серед дітей у порівнянні з минулим роком зросла на 2,2% і становить 9,3 на 100 тис. дитячого населення. У 2004 році виявлено 38 403 нових випадки захворювання на туберкульоз.

Найвищі показники захворюваності на всі форми туберкульозу залишаються в південно-східних регіонах України: Херсонській області – 166,2 на 100 тис. населення; Миколаївській – 114,9; Луганській – 112,4, Донецькій, Кіровоградській, Харківській та Одеській областях – перевищує 90 на 100 тис. населення.^[48]

У той же час для західних областей України надзвичайно важливим є захист охорони здоров’я шляхом розвитку сільської медицини. Але, незважаючи на певні зусилля держави, направлені на її розвиток, вона залишається в жалюгідному стані. Немає ні необхідної матеріально-технічної бази, ні професійних спеціалістів, ні доступних медикаментів. За інформацією Міністерства охорони здоров’я на сьогодні майже 300 сіл з населенням від 500 до 1000 людей в Україні взагалі не мають лікарень. За визнанням міністра охорони здоров’я Ю.Полярченко за останні 10 років нічого не робилося для сільських лікарів, тому сьогодні відчуваємо величезний дефіцит кваліфікованих кадрів у селі.^[49]

Ще однією проблемою, яка є особливо актуальною у центральних і західних областях України, це погане врегулювання відносин щодо сурогатного материнства, а звідси і слабкий захист громадян України, які постраждали, або можуть постраждати через зловживання у цій сфері. Це знаходить підтвердження в словах керівника департаменту з питань материнства і дитинства Н.Жилка, яка погоджується із тим, що ці відносини погано врегульовані й відзначає, що зараз працює група спеціалістів, які розробляють проект закону „Про охорону репродуктивного здоров’я”. Але на сьогодні й надалі жінки, які стають сурогатними матерями в Україні, погоджуються на завідомо гірші умови для себе, але необхідність забезпечити сім’ю стає важливішою і вони йдуть на це.^[50]

3. Висновки

Ці та інші данні показують, що незважаючи на більше навантаження справами в судах у західних регіонах, якість винесених рішень краще від тих, що виносяться на Сході чи Півдні. При чому строки розгляду справ дотримуються значно частіше також на Заході.

Ці висновки дають певну картину щодо можливості захисту власних прав, зокрема, на Заході переважною мірою ситуація є краща за багатьма показниками. Видається, що це, у свою чергу, впливає на рівень довіри до влади, можливості досягнення справедливості, а також на відчуття власної захищеності. Саме відчуття власної захищеності змінює акцент у ментальності людини, коли вона менше сподівається на державу, розуміючи, що багато чого можна досягнути самому. Це, відповідно, і пізніше, на нашу думку, відображається й у збільшеній залежності східного й південного електорату від влади, наявності значної кількості очікувань від влади, а також популярності популістських соціальних гасел.

При цьому зазначимо, що вплив УПЦ (МП) головним чином, поширюється на Схід та Південь країни, УПЦ (КП) – на Центр, Римо-, Греко-котолицької та Автокефальної церков – на Захід та частково Центр.

Релігійні конфлікти в Україні є наслідком цілеспрямованих дій представників окремих релігійних та політичних організацій, а не наявністю справжніх суперечностей між релігійними віруваннями громадян. Релігійні конфлікти є повністю штучними й часто пов’язані з простими майновими, а не релігійними питаннями.

Державна влада при цьому займає абсолютно сторонню позицію невтручання, не забезпечує захист релігійних меншин і тим самим сприяє розвитку релігійної ворожнечі.

Можна зробити висновок, що релігійне питання швидше використовується для цілеспрямованого розколу країни певними силами, а не є питанням розвитку об’єктивних процесів у суспільстві. Сприяє цьому повна бездіяльність та пасивність влади на національному рівні, що не перешкоджає перш за все розпалюванню релігійної ворожнечі.

З початку 2005 року ситуація значно покращилися в національних ЗМІ.

Найбільше державних і комунальних ЗМІ знаходиться в Донецькій області. Ця ж область отримує непропорційно велике фінансування державних і комунальних ЗМІ. На другому місці є Харківська область, потім м. Київ, Дніпропетровська, Одеська та Вінницька області.

Державна влада на місцях та органи місцевого самоврядування дозують громадян лише тією інформацією, котру вважають за потрібне їм надати.

Наслідки проблем із доступом до інформації чітко проглядаються через соціологічні опитування: вони часто не співпадають із існуючим станом речей. Наприклад, дивно спостерігати, що населення Східних та Південних областей вважають себе найбіднішими, хоча є найбагатшими областями, а населення Західних областей навпаки вважає більш соціально захищеним, хоча в державних масштабах є біднішим.

Те ж саме спостерігається й з дотримання політичних і громадянських прав і свобод. На Сході та Півдні вважають, відповідно до соцопитувань, що таких порушень не багато, проте факти свідчать зовсім про протилежне. А на Заході з точністю до навпаки надто перебільшують наявні проблеми у цій сфері.

Дані положення, на нашу думку, суперечать Конституції за багатьма пунктами.

Найбільше порушень свободи мирних зібрань протягом останніх двох років було в Києві, Криму, Львові та Дніпропетровську.

Дані показують, що Львівська, Донецька, Харківська області є традиційно політично й громадсько активними регіонами з розгалуженою мережею політичних і громадських організацій.

Слід зазначити, що в областях практично зник адміністративний примус до участі в мирних зібраннях чи членстві у політичних партіях, що було характерним для Сходу та Півдня країни.

Між західними і східними областями України насправді існують соціально-економічні диспропорції, а також є регіональна дезінтеграція, яка знаходить своє підтвердження у відмінностях у рівні економічного розвитку цих регіонів, а також у мірі співпраці і кооперації сходу і заходу країни.

Крім того, слід констатувати існування проблем соціального забезпечення, яке в багатьох випадках не враховує регіональні особливості східних і західних регіонів України, що спричиняє багато проблем, які виникають при соціальному захисті працівників великих підприємств, шахтарів, а також працівників сільського господарства.

Необхідно також зауважити про високий рівень безробіття, малу кількість створюваних робочих місць у західних регіонах України, високу частку населення цих регіонів, які виїжджають на роботу за кордони України, водночас для східних областей України існують не менш значущі проблеми заборгованостей із виплати зарплати своїм працівникам державними підприємствами, слабкий захист інтересів працівників великих підприємств і шахт офіційними профспілками, перешкоджання в роботі незалежним профспілкам.

На сході України актуальною залишається проблема захисту права на мирне володіння своїм майном, у більшості через прогалини в законодавчому врегулюванні націоналізації, приватизації майна в Україні, а також існуванням законів, які перешкоджали виплаті зарплати працівникам державних підприємств.

На заході України гострим питанням залишається функціонування сільської освіти, особливо це стосується „гірських” областей, слабке фінансування інфраструктури сільської школи та її кадрового забезпечення призводить до фактичного знищення освіти в сільських місцевостях. У той же час, для східних областей гострою залишається проблема бібліотечного забезпечення, вирішення якої необхідне для забезпечення можливості самоосвіти і наукового діяльності мешканцям цього регіону.

І, насамкінець, необхідно відмітити регіональні особливості права на охорону здоров’я, які визначаються в існуванні проблем високого поширення в східних областях України захворюваності на СНІД/ВІЛ, а також на туберкульоз, а також у проблемах виживання сільської медицини і правового врегулювання відносин у сфері охорони репродуктивного здоров’я в Україні в західних областях.

4. Рекомендації органам влади

1. Прискорити процедуру реформування місцевих державних та комунальних ЗМІ через приватизацію або істотну зміну їхньої системи фінансування та управління з метою забезпечення незалежної редакційної політики.

2. Прискорити доопрацювання та прийняття нової редакції закону про інформацію з метою покращення законодавчих гарантій доступу до державної інформації, а також розробити державну програму інформування населення органами місцевої влади та місцевими органами державної влади.

3. При розробці національних програм розвитку слід ураховувати необхідність подолання соціально-економічних диспропорцій і регіональної дезінтеграції східних і західних регіонів України;

4. Слід більш чітко визначити пріоритети державної релігійної політики, основним завданням якої повинно бути усунення будь-яких проявів розпалювання релігійної ворожнечі, заборона політичної діяльності релігійним організаціям та громадським організаціям, створених з релігійною метою, захист релігійних меншин, а також розроблення Національного плану щодо повернення культового майна та користування культовим майном, що перебуває в державній та комунальній власності.

5. Звернути увагу на регіональні диспропорції діяльності судів.

6. При реформуванні соціальної сфери необхідно обов’язково враховувати регіональні особливості соціального захисту працівників великих підприємств, шахтарів, а також працівників сільського господарства.

7. Доцільно розробити національну комплексну програму подолання проблем сільської школи та медицини, забезпечення розвитку інфраструктури в цих сферах.

II. Особливості дотримання прав і свобод в окремих областях

1. Регіональні аспекти дотримання прав людини у Харківській області

Вступ

Харківська правозахисна група проводить постійний моніторинг стану реалізації прав людини у Харківській області. Головною метою моніторингу є вивчення ситуації із дотриманням прав людини на Харківщині, виявлення характерних проблем у галузі прав людини, їхній аналіз та оприлюднення узагальнених фактів, спостереження за діями влади щодо дотримання прав та основних свобод, надсилання інформаційних запитів до органів державної влади та місцевого самоврядування, установ і організацій та аналіз отриманих відповідей, діалог з владою та конкретні пропозиції щодо покращення ситуації в області, надання консультацій громадянам у громадській приймальні ХПГ з питань захисту прав та законних інтересів.

У дослідженні регіональних особливостей реалізації й дотримання прав людини та основних свобод у Харківській області в 2005–2006 роках, визначенні їх ймовірних причин та можливих наслідків для країни, були використані наступні методи збору даних:

- аналіз повідомлень місцевої преси, Інтернет-агентств;

- інформаційні запити до органів влади та місцевого самоврядування;

- аналіз звернень громадян до громадської приймальні ХПГ;

- розслідування фактів порушень прав людини за власною ініціативою.

В ході проведення дослідження були виявлені такі характерні особливості дотримання прав людини і основних свобод у Харківському регіоні:

Дотримання права на свободу совісті та віросповідання

У Харківській області віруючих – 52-54% населення регіону, що становить близько 1 мільйону 400 тисяч чоловік. Більшість віруючих (приблизно 1 мільйон 300 тисяч чоловік) – члени громад православних релігійних організацій.

За минулий рік у Харківській області кількість релігійних організацій збільшилась на 3%. Зараз у регіоні нараховується приблизно 740 релігійних організацій різної спрямованості. Найбільше представництво в Харківській області в Української православної церкви Московського патріархату: у нашому регіоні існує 265 громад УПЦ МП.

На Харківщині репрезентовані майже усі конфесії, що існують в Україні, та майже усі етнічні групи. Тому мешканці області звикли жити пліч-о-пліч з людьми, що сповідують інші релігії. Можна сказати, що суспільна думка з цих питань в нашому регіоні у 2005 р. була досить толерантною.

Однак, у 2006 р., після парламентських та місцевих виборів, переможцем яких на Харківщині стала Партія регіонів, що вела свою кампанію під гаслами єднання з Росією, побільшало випадків неприйняття іншої віри з боку представників домінуючої православної церкви Московського патріархату. Так, 22 липня 2006 року у Харкові так званою „православною громадськістю” з благословення місцевої єпархії Московського патріархату влаштовано пікетування храмів Київського патріархату – святого апостола Іоанна Богослова та Вишгородської (Володимирської) ікони Божої Матері, а також Харківського єпархіального управління. Пікетники висловлювали свій протест проти самої наявності храмів Київського патріархату в Харкові та погрожували заблокувати їх з метою не допустити там проведення богослужінь.

25 липня в м. Харкові було осквернено Храм Св. Миколая Чудотворця Української Греко-Католицької церкви. Таке глумління здійснювалось не вперше. Парафіяни не мали змоги відправити молитву.

Але замість того, щоб протистояти беззаконню, місцева влада сама заохочує проведення таких заходів. На одному з мітингів голова Харківської облради, представник Партії регіонів Василь Салигін пообіцяв, що зробить усе для того, щоб у Харкові діяла «тільки одна законна Церква – Московського патріархату».

А голова Фрунзенської райради м. Харкова Тетяна Топчій підтримала виступи частини жителів району проти будівництва в парку «Зустріч» буддійського храму. В даному випадку мова йде про позбавлення права чималої частки мешканців Харкова (а буддистами є не тільки в’єтнамці, але й корінні харків’яни) на можливість безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, що є складовою свободи віросповідання, закріпленої статтею 35 Конституції України.

Дотримання права на доступ до інформації

Одним з проблемних аспектів у реалізації права на доступ до інформації в Україні є здійснення права на доступ до офіційних заходів. Порядок акредитації журналістів при райдержадміністраціях у Харківській області доволі невизначений, принаймні ними самими. За інформацією, що надійшла у відповідях РДА на інформаційні запити, які надсилала ХПГ, вимальовується картина, що цей порядок «загально прийнятий», тобто, у більшості цих закладів він взагалі не врегульований внутрішніми нормативними актами.

Щоправда, минулого року Харківська облдержадміністрація намагалася прийняти нові правила акредитації, які, з одного боку, мали на меті зробити цю процедуру більш впорядкованою, але, з іншого, створювали безпідставні й зайві перешкоди для діяльності журналістів. Втім, цей проект так і залишився проектом.

Ситуація з доступом до нормативно-правових актів місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування значно покращилася останнім часом, завдяки технічному прогресові, адже на допомогу зацікавленим особам приходить інформація, що розміщується на Інтернет-сайтах цих органів. Зрозуміло, там, де ці сайти створено. Досить потужними та інформаційно-насиченими у цьому плані є Інтернет-сайти облдержадміністрації та Харківської міської ради.

Щоб довідатись, як безпосередньо реалізується на Харківщині право на доступ до інформації, співробітники ХПГ надсилали протягом 2005 року інформаційні запити та звернення до регіональних органів місцевої влади та самоврядування.

Загалом, протягом 2-ї половини 2005 р. було надіслано 57 запитів (обласна державна адміністрація, 26 районних державних адміністрацій, двічі по 7 запитів до міськвиконкомів міст обласного значення, обласні управління МВС, СБУ, прокуратури, юстиції, статистики, судової адміністрації, податкової адміністрації, екології та природних ресурсів, Держдепартаменту з питань виконання покарань, праці та соціального захисту, охорони здоров’я, кваліфікаційна комісія суддів, відділ у справах національності ОДА, кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури, апеляційний суд).

Було отримано 45 відповідей, з них своєчасно, тобто у встановлений законом місячний термін – 41 відповідь. При цьому тільки 3 установи повідомили у 10-денний термін, відповідно до закону «Про інформацію», про те, що запит буде задоволено, або про відмову – обласна державна адміністрація, обласне управління МВС, Боровська районна державна адміністрація.

Взагалі не відповіли на запити 12 установ, серед них – обласне управління інформації (!). Задоволено 23 запити, відмовлено в наданні інформації по 22 запитам (8 районних державних адміністрацій, 2 міськвиконкоми, обласні управління СБУ, статистики, праці та соціального захисту, охорони здоров’я, судова адміністрація, кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури, апеляційний суд).

Ці дані свідчать про доволі низьку правову обізнаність та відповідальність чиновників Харківської області.

Дотримання свободи слова

Якщо порівнювати ситуацію зі свободою слова у 2004 та 2005 роках, то поступ буде цілком очевидним. Одним із безсумнівних надбань Помаранчевої революції була свобода слова, що панувала в незалежних ЗМІ та, чим далі – і в державних та комунальних. Все це явно виявилось під час виборчої кампанії до Верховної Ради України 2006 року, початок якої прийшовся на кінець 2005 року. З телеекранів, зі шпальт газет, у радіоефірі були присутніми, у рівній мірі, як представники провладних партій, так і тогочасної опозиції (останні, до речі, навіть більше, з огляду на потужні фінансові ресурси Партії регіонів).

Проте, після виборів ситуація поволі, але починає змінюватись і, на жаль, не в кращий бік. Так, 26 квітня медіа-група «Об’єктив» на довгий час зникла з харківського телеефіру, а її працівники у повному складі подали заяви про звільнення, через незгоду з обмеженням незалежності редакційної політики. Це пов’язано з тим, що власник ТРК «Симон», який має 75% у статутному фонді медіа-групи «Об’єктив», бізнесмен Олександр Давтян ввійшов до структур місцевої влади, ставши членом виконавчого комітету Харківської міської ради. Пізніше «Об’єктив» відновив свою роботу, але вже в повністю оновленому кадровому складі.

Почався тиск на журналістів місцевих комунальних ЗМІ з боку новообраних рад, більшість в яких отримала Партія регіонів. Наприклад, 25 травня 2006 року II сесія V скликання Красноградської районної ради Харківської області ухвалила рішення № 22-5, згідно з яким роботу Н.О. Зінченко на посаді редактора газети «Вісті Красноградщини» було визнано незадовільною і її звільнено з займаної посади без зазначення законних підстав і мотивів такого рішення. За редактора вступився голова райдержадміністрації, яка є співвласником газети.

Запрошений на сесію Харківської обласної ради депутат Верховної Ради від Партії регіонів Дмитро Шенцев напав на журналіста, фотокореспондента агентств «Associated Press», «ІТАР-ТАРС», «Photolenta» Андрія Авдошина та побив його. Журналіст подав скаргу до міліції. Загалом у червні 2006 р. було зафіксовано 4 напади на журналістів, що є високим показником після Помаранчевої революції.

Зухвалий напад було здійснено на співробітника «Агентства Телебачення Новини» 22 липня вночі. Невідомий злочинець наніс два проникаючих ножових поранення координаторові й редактору сайту АТН Аллі Євдокимовій та пограбував її.

Серед позитивних тенденцій – судове рішення на користь журналіста Юрія Чумака (бюлетень Харківської правозахисної групи «Права людини»). Позов був поданий до Президента України за бездіяльність через нереагування глави держави на журналістський запит і був задоволений судом, що є позитивним прецедентом для українського правосуддя.

Дотримання свободи мирних зібрань

У Харківській області, судячи із наданих на запит тимчасових Положень про порядок розгляду міськвиконкомами питань щодо організації та проведення зборів, мітингів, походів та демонстрацій, розроблене типове положення, яке приймалося місцевими радами у 2000 р. Принаймні, Положення, надані Куп’янським, Харківським та Чугуївським міськвиконкомами, мають одну і ту ж структуру, визначення і взагалі тексти їх ідентичні. Розрізняються вони тільки місцями проведення мирних зібрань та інколи – визначенням строку, за яким подаються заяви на проведення мирних заходів. У Куп’янську, Харкові – не пізніше, як за 10 діб, у Чугуєві – за 5. Заявки обов’язково розглядаються і затверджуються узгоджувальною групою органу місцевого самоврядування. При цьому зацікавлена особа повідомляється письмово про рішення групи – не менш як за 5 днів, а орган, який очолює страйк – за 1 день до часу проведення заходу. Але буває потреба у терміновому реагуванні на деякі події, і тоді організатори пікету чи ходи дуже ризикують опинитися в ролі порушників цих вищезгаданих Положень.

Всі ці Положення, на жаль, не є бездоганними з точки зору демократичності та права. Щоправда, жорсткість деяких норм цих Положень у дійсності зводиться нанівець повним їх нехтуванням у застосуванні самими ж органами місцевого самоврядування. Так, у тому ж Чугуєві протягом 2005 р. було щонайменше 2 мирні зібрання, повідомлення про які подані пізніше, ніж за 5 днів до проведення, але ці акції не заборонялися, до їх організації не застосовувалось ніяких запобіжних заходів. Не зрозуміло тоді, навіщо взагалі приймати документи, які, мало того, що ніхто не збирається виконувати, та ще й порушують чинне законодавство?

За даними УМВС в Харківській області (лист № 90/3423 від 08.12.05) за порушення порядку організації проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій за 6 міс. 2005 р. не було затримано жодної людини. За ознаками злочину, передбаченого ст. 340 ККУ (незаконне перешкоджання організації або проведенню зборів, мітингів, походів і демонстрацій) у цей же період кримінальні справи не порушувались.

Дотримання соціально-економічних прав

Багато конфліктних ситуацій на Харківщині виникало якраз через порушення цієї категорії прав.

Незаконна забудова набула минулого року великого резонансу у Харкові. Так, мешканці будинку № 12 що на проспекті Леніна звертались до «компетентних органів» з вимогою припинити захоплення та реконструкцію підвальних приміщень, що призводить до руйнування фундаменту. У своєму «крику по допомогу», розміщеному на сайті «Майдан», вони зазначали, що «проводимые в доме работы по реконструкции помещений поставили под угрозу жизнь жильцов и безопасность их проживания», і просили «помощи и защиты от произвола харьковских чиновников». Подібних звернень, листів, скарг у 2005 р. в Харкові нараховується декілька десятків. Хоча, слід зазначити, інколи подібні випадки набували характеру кампанії, а під час виборів ще й набрали яркого політичного забарвлення, що, безумовно, заважало безпристрасному розгляду справ.

Наприкінці 2005 року в багатьох населених пунктах Харківської області виконавчими органами місцевого самоврядування були прийняті рішення про підвищення тарифів на комунальні послуги з утримання житла. Це викликало бурхливу реакцію незадоволення, численні пікети, мітинги, інші акції протесту. У Чугуєві міська рада під тиском громадськості навіть була вимушена скасувати непопулярне рішення міськвиконкому. Однак, у Харкові цього зробити не вдалося. Вже після виборів 2006 р. новообраний харківський міський голова Михайло Добкін – представник Партії регіонів, що переміг, завдячуючи обіцянці скасувати підвищення житлових тарифів, – свою обіцянку таки виконав. Однак, схоже на те, що цей крок був продиктований соціальним популізмом, бо вже у другій половини року міська влада обласного центру стала наполегливо виступати за необхідність «обґрунтованого» підняття квартплати, а тарифи, які вводяться у другій половині 2006 року, вище, ніж тарифи, проти яких там гаряче протестував нинішній мер.

Великі проблеми виникали у мешканців Харківської області і з реалізацією права на медичну допомогу.

У першій половині 2006 року в Харкові на одне відвідування амбулаторно-поліклінічної мережі виділялося з бюджету лише 12 копійок, на охорону здоров’я одного харків’янина місто витрачало в середньому 15 гривень 97 копійок, на харчування в міських лікарнях виділялося 93 копійки в день, а на ліки хворим у стаціонарах міста – по 2 гривні 90 копійок на день. У 2006 році загальна сума консолідованого бюджету охорони здоров’я міста Харкова складає 270 млн. гривень. З цих грошей 76% складає заробітна платня, 10% – оплата за енергоносії, 7% – інші витрати (вивіз сміття, оплата послуг зв’язку тощо) і лише 7% йде на забезпечення хворих медикаментами, харчуванням і власне на розвиток лікувальних установ.

В останні 3 роки медики спостерігають постійне погіршення стану здоров’я харків’ян. За цей час на третину збільшилася кількість людей із хронічними захворюваннями серцево-судинної системи, органів дихання, травлення, ендокринної, нервової систем, слуху та зору. З огляду на таке фінансування системи охорони здоров’я та погіршення екологічного стану довкілля, така ситуація не виглядає дивною.

Щорічно більше 300 харків’ян добровільно йдуть із життя. Найчастіше кінчають життя самогубством не інфантильні підлітки й бідняки, а цілком благополучні люди двадцяти-сорока років. Учені відзначають, що останні п’ять років статистика суїцидів пішла вниз, однак Україна ще довго буде в числі лідерів з цього питання – можливо, внаслідок того, що з початку дев’яностих люди не почувають себе соціально й економічно захищеними.

Харківська область посідає третє місце в Україні (після Донецької й Дніпропетровської) за кількістю ветеранів війни, що в ній мешкають. На початок 2000 р. в області проживав 316 тис. 531 ветеран війни, на початок 2006 р. – 191 тис. 751. У числі ветеранів 19,4 тис. учасників бойових дій, 15,5 тис. інвалідів війни, 142,1 тис. учасників війни. В 2005 р. всі ветерани війни пройшли медичні огляди, за 4 місяці 2006 р. – 90,6% їхньої загальної кількості.

За відновленням порушених соціально-економічних прав та інших прав наші співгромадяни дедалі частіше звертаються в суди, навіть доходять до Європейського суду з прав людини. Серед справ, рішення щодо яких виніс Європейський суд у 2005 році, були й справи за скаргами мешканців Харківської області. Крім справи Афанасьєва, всі інші були пов’язані з довготривалою невиплатою заборгованості з заробітної платні та неспроможністю українських судів та Державної виконавчої служби протягом належного строку відновити порушене право. Європейський суд визнав, що у справах «Лютих проти України», «Дроботюк проти України», «Крутько проти України», «Руденко проти України», «Козарєвська та інші проти України» та «Мірошниченко і Грабовська проти України» було порушено п. 1 ст. 6 Європейської конвенції з прав людини та основних свобод. Всім зазначеним особам постановами Європейського суду призначено сплатити компенсацію за матеріальну та нематеріальну шкоду.

Дотримання права на чисте довкілля

На запит до Державного управління екології та природних ресурсів стосовно стану навколишнього середовища у Харківській області в зв’язку з правом громадян на чисте довкілля, надійшла докладна інформація. За повідомленням Держуправління, кількість звернень громадян до нього не дуже велика. Так, у 2003 р. їх надійшло 194, а в 2004 р. – 274, та по «прямій телефонній лінії» відповідно 93 та 92. Ці звернення пов’язані із аварійними ситуаціями або із новими забудовами, які перевантажують існуючі комунальні магістралі, що може привести до масштабних аварій, або просто здійснюються за рахунок вирубки лісів і парків, хоча всі вони у Харківській області, як витікає із довідки Державного управління екології, віднесені до I категорії.

Лише 8% території Харкова покрито зеленими насадженнями, у той час як за нормативними документами повинно бути не менш 10%.

Діяльність правоохоронних органів

У 2005 році, після перемоги Помаранчевої революції, діяльність Харківського обласного управління МВС стала більш гласною та прозорою. Змінилося багато керівників вищої та середньої ланки правоохоронних органів області, було створено Громадську раду при обласному Управлінні МВС, активізувалася робота Центру громадських зв’язків, прес-служб районних УМВС України тощо.

Однак, за наявності всіх цих зовнішніх позитивних факторів, що свідчать про більшу, в порівнянні з кучмівськими часами, відкритість міліції, слід зазначити, що внутрішні (не для стороннього ока) методи та засоби роботи правоохоронних органів, на жаль, часто залишаються старими.

Так, за даними ХПГ, протягом цього періоду надходили численні скарги на незаконні дії та катування з боку правоохоронців, як у Харкові, у районних РВВС (Московський, Дзержинський, Комінтернівський, Орджонікідзевський) так і в області (Печенізький РВВС). А за повідомленням Начальника Центру громадських зв’язків при УМВСУ в Харківській області від 23.11.2005 №8/4-3825, наданим у відповідь на інформаційний запит ХПГ:

Кількість засуджених працівників ОВС	2003	2004	6 міс. 2005
За ст. 365 КК (перевищення влади)	–	5	7
За ст. 162 (недоторканість житла, незаконне проникнення в житло, обшук)	11	10	16

Ці цифри – лише офіційна «верхівка айсбергу», що характеризує ситуацію з дотриманням прав людини в органах МВС. Крім того, уявлення про стан справ у цій царині дають дані про кількість звернень до Громадської приймальні ХПГ у 2005 році: з 989 звернень, що надійшли від громадян протягом року, 134 (або 13,54%) скаржились на незаконне затримання й арешт, катування й жорстоке поводження, відсутність реагування міліції на скарги.

Харківський інститут соціологічних досліджень наводить моторошні цифри. За його даними, 62,4% опитаних із числа осіб, що раніше затримувалися міліцією, піддавалися жорстокому поводженню. З них: 44,6% людині викручували руки, ноги або шию; 32,8% затриманих піддавалися побиттю руками й ногами; а 3,8% стверджували, що до них застосовувалися катування й жорстокий обіг із застосуванням спеціальних предметів. Проте, свідоцтвом хвороби суспільства є й те, що 30% опитаних «з розумінням ставляться» до жорстокого поводження міліції до затриманих.

Характерним є те, що постраждалі все частіше звертаються за захистом своїх прав не тільки до прокуратури та місцевих судів, почастішали й звернення до Страсбурзького суду з прав людини. Саме у 2005 р. Європейський суд з прав людини прийняв рішення проти України за скаргою п. Афанасьєва, що була підготовлена адвокатом Харківської правозахисної групи Аркадієм Бущенком.

Про якісний склад співробітників міліції може свідчити страшна подія, що відбулась 3-го серпня 2006 р. на станції метро «Московський проспект»: міліціонер з ревнощів застрелив молоду дівчину й хлопця, а ще одного – важко поранив. Після чого застрелився сам.

Протягом 2005 року й Харківська обласна податкова інспекція була «скандально-популярною». Надбанням громадськості стала інформація, поширена у ЗМІ, про «наїзд» харківських податківців на луганських підприємців. Справа Лосієвського та Довганя стала відомою на всю Україну через публікацією Інтернет-агенцією «Оглядач» статті відомого журналіста О. Єльцова «Похитить, пытать, «срубить» выкуп». Однак, податківці, замість того, щоб вибачитись перед потерпілими, вдались до звичного прийому «не виносу сміття з хати», мало того, звернулась з позовом про захист честі й гідності до харківської газети «Пятница», що передрукувала матеріал Єльцова з «Оглядача». Судова справа триває і по сьогоднішній день.

На жаль у Харкові – «ментовському місті» – ще нерідко відбувається так, що правоохоронці – службовці, що повинні стояти на охороні прав людини, самі дедалі стають злісними порушниками права.

Не є кращою ситуація в установах виконання покарань. Хоча, за словами працівників кримінально-виконавчої системи, робиться багато для покращення цих умов, однак, справжня епідемія акцій протесту тих, хто утримується під вартою на Харківщині у 2006 р., свідчить про зворотне.

8 травня 21 чоловік – самому старшому 50, самому молодшому 19 років – порізали передпліччя після того, як співробітники оперативної частини СІЗО провели обшук в одній з камер.

За непідтвердженою офіційними джерелами інформацією, увечері 11 травня у харківському СІЗО підслідний зашив собі рот.

За офіційною інформацією Харківського управління виконання покарань, 23 травня о 10 ранку в СІЗО повісився чоловік.

17 червня ув’язнений 100-ї Темновської колонії кинувся вниз із будівельного крана та здійснив суїцид.

Дотримання прав національних та мовних меншин

За даними Управління з питань внутрішньої політики ХОДА конфліктів на етнічному, расовому або мовному ґрунті у 2003 – першій половині 2005 р. не спостерігалось. В Харківській області, як мінімум, 32 організації національних меншин, а всього на території області за даними перепису населення 2001 р. мешкають представники 111 національностей. З них 70,7 % складають українці, 25,6 % росіяни, 0,5 % – білоруси, по 0,4 % – євреї та вірмени, 0,2 % – азербайджанці, 0,15 % – грузини, 0,14 % – татари. В м. Харкові працюють 3 загальноосвітні школи з поглибленим вивченням корейської, в’єтнамської і єврейської мов, а також ліцей «Шаалавім» з поглибленим вивчанням історії та релігії єврейського народу. В Харківській області працюють також 14 недільних шкіл: 3 – з вивченням азербайджанської, 2 – вірменської, 2 – ромської мов, а також по 1 школі з вивченням новогрецької, польської, німецької, караїмської, татарської, грузинської та осетинської мов.

Вищих навчальних закладів з українською мовою навчання – 62, російською – 10.

В області функціонують 974 загальноосвітні школи. Українською мовою навчання здійснюється в 654 закладах, що становить 67%, російською – у 146. Мають класи з українською та російською мовами навчання 174 школи. Всього українською мовою навчаються 202 415 учнів, тобто 67%, російською – 115 948, відповідно 33% учнів.

Кількість учнів, які вивчають мови національних меншин як предмет, складає в області 420,9 тис., із них вивчають мови: російську – 137 300 учнів, іврит – 555, польську – 402, німецьку – 45878, корейську – 114, в’єтнамську – 72, англійську – 214 547, французьку – 17 843, іспанську – 150.

Протягом звітного періоду в області функціонувало 860 бібліотек. З них одна – Харківська державна наукова бібліотека ім. В.Г. Короленка – має відділ літератури мовами національних меншин. Загальний обсяг літератури – 14 240,3 тис. примірників, з них: українською мовою – 5063,6 тис. примірників, російською мовою – 9 176 тис. примірників.

Таким чином, стан справ у сфері міжетнічних і мовних відносин у Харківської області доволі спокійний. Відношення між представниками різних груп населення досить толерантні.

Однак, під час минулих виборів, що прийшлися на кінець 2005 – початок 2006 р., Харківська міська рада вирішила розіграти мовне питання, спричинивши лавину «параду мовних суверенітетів» на Сході України. Російська мова на території Харкова була визнана регіональною та такою, що може застосовуватись в офіційному обігу. Міським головою пана Володимира Шумілкіна (до речі, члена НСНУ) харків’яни так і не переобрали, однак, «головного болю» для наступників він та місцеві депутати таки завдали.

Новообрана обласна рада прийняла подібне рішення щодо регіонального статусу російської мови вже в межах Харківської області, не заклавши відповідних статей у бюджет для реалізації цього нововведення. Відповідні протести прокурорів щодо незаконності таких рішень і міська, і обласна рада відхилили.

Вочевидь, ситуація з дотриманням прав у цій царині може ще більше погіршитись, з огляду на те, що нова місцева влада допускає у своїх виступах висловлювання, що межують з ксенофобськими. Наприклад, з вуст харківського міського голови Добкіна нещодавно пролунало наступне: «Я Харків люблю... Але, може, через те, що сюди понаїхали люди з області, стало набагато гірше».

Наступ українофобських сил викликав зустрічну реакцію. Ультраправі українські націоналістичні сили на Харківщині нечисленні, однак, вони іноді заявляють про себе вголос. Так, 14 квітня 2006 р. у Харкові відбувся марш «Україна проти окупації», спрямований проти імміграції, причому, як нелегальної, так і за обмеження міграції в цілому Він проходив під гаслами «Україна для українців!».

Висновки

Підсумовуючи, можна дійти висновку, що ситуація із дотриманням прав людини у Харківській області в 2005 році дещо поліпшилася. Вочевидь, що послабився адміністративний тиск з боку органів державної влади, припинилося використання правоохоронних органів в якості інструментів політичної боротьби, зникла практика обмеження свободи мирних зібрань, покращився стан зі свободою слова. Однак, ці позитивні зрушення не встигли набути ознак сталого характеру та незворотного процесу.

Перша половина 2006 р. свідчить про певне погіршення стану справ з дотриманням прав людини та основних свобод на Харківщині. Переможцем парламентських та місцевих виборів у Харківській області стала Партія регіонів, окремі представники якої, прийшовши до влади, намагаються відтворити ту систему взаємовідносин з громадянами, що панувала за режиму Кучми. Свідченням цього можуть слугувати поступовий наступ на свободу слова, збільшення випадків релігійної та міжнаціональної нетерпимості.

Ситуація з дотриманням соціально-економічних прав є подібною до загальноукраїнської, визначається широким соціальним розшаруванням, безробіттям у містах та районах області, занепадом системи охорони здоров’я. Однак, економічне зростання, що намітилося останнім часом, дає надію на покращення соціально-економічного становища жителів Харківщини.

Юрій Чумак,

Харківська правозахисна група

2. Дотримання прав людини в 2005 році: Луганська ретроспектива

Результати нашого дослідження свідчать, що ситуація з дотриманням прав людини в Луганській області суттєво змінювалась протягом 2005 – на початку 2006 року, що пов’язане перш за все з очікуваннями та побоюваннями, які могли б відбутися зі зміною влади. І доводить, що правозахисні проблеми в Україні мають більш політичне, ніж освітнє чи світоглядне підґрунтя.

В дійсності регіональна владна еліта достатньо поінформована щодо проблеми прав людини й заходів їх захисту, і не особливо потребує правового лікнепу. Достатньо досконалим є й українське законодавство, що захищає права особи. Намагання вдосконалювати його з приводу, що існуюче належно не застосовується, на нашу думку є бігом по колу. Адже головна причина, через яку закон застосовується недостатньо (чи практично не застосовується) – це кланова за своєю суттю структура влади, що є проблемою не правовою, а політичною.

Ця “хвороба” не локалізована географічно, тому її гострота лише ненабагато відрізняється на Сході й Заході країни. Хоча на Луганщині, з урахуванням іншого громадського світогляду (різна оцінка співвідношення цінностей індивідуального й суспільного), проблема порушень прав людини є більш гострою, ніж на Львівщині.

Кланова структура влади обумовлює неефективність правового захисту прав людини саме тому, що посадова особа в такій системі діє під загальною “парасолькою” усіх гілок влади одразу, і доля будь–якого конфлікту вирішується не людьми з різною компетенцією і відомчою належністю, а залежить від волі одної визначеної групи осіб. Це стосується не лише можливості для певної особи з управління отримати “індульгенцію” при будь–якому порушенні, але й, у свою чергу, її обов’язку забезпечити захист для іншої особи, що причетна до системи влади, за власною ініціативою чи за командою “зверху”. Головним у такій системі стає не право, а домовленість між чиновниками.

На початку 2005 року найбільш впливовими кермачами Луганської області були голова облради Віктор Тихонов та голова облдержадміністрації Олександр Єфремов, на котрих орієнтувалися найбільш впливові регіональні економічні лідери та майже усі місцеві можновладці. Крім них до неформального центру “впливу” в області можна було віднести голову апеляційного суду Леоніда Фесенко, який ефективно контролював суди і мав можливість визначити долю будь–якого судового процесу в області, та ректора академії внутрішніх справ Едуарда Дидоренко, який мав визначальний вплив на обласну міліцію.

Звільнення Олександра Єфремова та призначення на посаду голови Луганської ОДА Олексія Данилова було, на нашу думку, найбільш результативним із можливих для команди Віктора Ющенко кроків щодо демонтажу старої “парасолькової” системи влади на Луганщині. Лише Данилов із місцевих прихильників нового президента мав достатньо великий людський резерв для суттєвої зміни кадрів тихоновсько–єфремівського призову. Через що ті, що лишалися, втрачали звичну адміністративну підтримку і... починали шукати іншу.

Це стало основою ефективного апаратного наступу і на позиції Віктора Тихонова, якому вже у квітні 2005 року загрожувала відставка з посади голови облради. Це коли в обласній раді виникла депутатська група “Наша Україна”, що нараховувала майже 50% депутатів від її складу. То був найбільш складний для групи Тихонова–Єфремова час, проте і тоді вона зберегла достатній вплив, і відповідали на наступ опонентів звинуваченнями їх у порушенні прав людини, що Данилівська команда публічно відкидала, посилаючись на вірність принципам “майдану”.

Наслідком цієї кадрової війни стала суттєва увага до негативних зобов’язань держави щодо прав людини, дотримання яких безпосередньо залежить від адміністративної влади, і порушення яких у попередні роки мали в Луганській області достатньо поширений характер.

Перш за все, це стосується права на власність (вільне розпорядження власністю), яким регіональна влада часів Єфремова доволі часто нехтувала. І не завжди це відбувалося приховано, інколи такі порушення проголошувалися рішеннями публічно–правового характеру.

Наявність de facto двох протидіючих (які до того ж використовували у боротьбі один проти одного правозахисні гасла) владних груп призвело до того, що в 2005 році факти подібних порушень на обласному рівні майже не фіксувалися. Суттєво скоротилися вони і на місцевому рівні. І лише після виборів 2006 року “адміністрування” чужою власністю знову стало поширюватися, прикладом чого є “добровільне” вшанування луганськими підприємцями ветеранів ВВВ із нагоди дня Перемоги.

Наявність політичного протистояння (і післямайданні “настрої” нової влади) мали позитивний вплив і на виконання державою деяких інших негативних зобов’язань.

Так, три конфлікти влади зі ЗМІ (регіонального рівня навколо ЗАТ ЛОТ та два місцевих із районними газетами) зовсім не стали такими, в яких влада здобула безумовну перемогу. До того ж вони викликали настільки потужний резонанс, що досить скоро адміністрація Данилова відмовилась від намагань “будувати” лояльне інформаційне середовище. Не робив цього на посаді губернатора й Москаль, завдяки чому (не в останню чергу) луганські ЗМІ під час виборів 2006 року (за результатами нашого моніторингу) були майже вільними.

Мітинги та збори у 2005 році відбувалися частіше, ніж будь–коли раніше, проводились будь–де, з використанням інколи далеко не бездоганних засобів. Проте спроб заборони їх в адміністративний чи судовий спосіб майже не відбувалося.

Ще один фактор, що призвів до суттєвої позитивної зміни ситуації з дотриманням прав людини в регіоні, була та особлива роль, яку зіграв Юрій Луценко як Міністр внутрішніх справ. Зміни керівництва УМВС та керівників кількох міських та районних відділів, а особливо масова атестація співробітників, з оприлюдненням закликів до громадян надавати для цього інформацію про зловживання, регулярні декларації про наміри реформувати систему МВС викликали у міліцейському середовищі ситуацію невпевненості, що позитивно відзначилося на ступені захищеності громадян від катування в міліції.

Але й щодо порушення інших прав людини поведінка луганських міліціонерів змінилася на краще. Принаймні в період з березня до вересня 2005 року включно. У цей час нами фіксувалися суттєво менше порушень негативних зобов’язань згідно статей 2 (право на життя), 3 (заборона тортур), 5 (особиста недоторканість) ЄКПЛ, ніж до і після цього періоду.

За нашою суб’єктивною оцінкою, в Луганській області у той же період не зазнало суттєвих змін виконання державою обов’язків згідно статей 6 (доступ до правосуддя) та 13 (право на належний захист) ЄКПЛ. Що є індикатором відсутності суттєвих змін у державних інститутах, відповідальних за дотримання цих прав людини.

Незважаючи на деякі кадрові зміни в системі прокуратури, у більшості випадків вони мали характер внутрішньовідомчих пересувань, із призначенням аналогічних за якістю керівних осіб, що на роботі цієї установи ніяк не відзначились. Що стосується судів, то навіть формальних намагань щось змінити тут не було, і Леонід Фесенко контролював цю сферу до реєстрації його народним депутатом у травні 2006 року.

Звільнення Олексія Данилова з посади голови Луганської ОДА привело до швидкого відтворення “парасолькової” конфігурації, к консолідації представників старої еліти, що не так і важко було спрогнозувати. Наявність у кріслі губернатора Геннадія Москаля цьому не заважало. Навпаки, саме проти нього, чужака, що не мав реальної місцевої підтримки (і нічого не зробив, щоб її мати) відбувалася консолідація кадрів “колишніх”, як тих, що залишились на своїх посадах, так і тих, що раніше були витіснені командою Данилова “у резерв”.

Водночас із відбудовою системи спостерігалось і деяке погіршення на Луганщині стану справ із дотриманням конвенційних прав людини.

Проте, політичні події минулого року не завжди призводили до позитивних змін у сфері дотримання прав людини в регіоні. Так, за нашими висновками, на Луганщині суттєво погіршився стан із доступом до інформації практично в усіх установах, навіть громадських. І якщо в 2004 році ми отримували порядку 70% змістовних відповідей на інформаційні запити (пакетні, які одночасно направлялися в усі установи області визначеного профілю: в усі прокуратури, міські чи районні ради тощо), то в 2005 році кількість таких відповідей скоротилася до 30%. Інший факт: саме в 2005 році траплялися чисельні випадки недопущення представників ЗМІ на заходи, які за законом є відкритими, у тому числі – на прес-конференції. Такі “обмеження”, на нашу думку, були наслідком гострої інформаційної боротьби владних груп, які у такий спосіб намагалися зменшити для опонентів кількість інформаційних приводів для критики.

Суттєво гіршим у 2005 році було, за нашим висновком, виконання державою в Луганській області позитивних зобов’язань, що стосуються захисту конвенційних прав людини. На нашу думку, це було пов’язано з частковою втратою управління регіоном, із недостатнім досвідом й кваліфікацією тих управлінських кадрів, що були призначені у 2005 році.

Результати моніторингу за окремими правами

Право на життя

Позитивними змінами можна вважати те, що випадки застосування вогнепальної зброї співробітниками силових структур траплялися лише на кордоні, під час намагань організувати боротьбу з контрабандою. Переважно, у першій половині 2005 року, у відкритих джерелах інформації про застосування міліцією зброї в 2005 році не зустрічалося, що дозволяє достатньо високо оцінити дотримання державою на території Луганської області негативного обов’язку, передбаченого статтею 2 ЄКПЛ.

Щодо дотримання позитивного обов’язку захищати право на життя, то дані нашого моніторингу були суттєво гіршими, ніж в 2003–2004 роках. Проте, зауважимо, що це може бути наслідком не лише погіршення рівня управління на рівні регіону, а й того, що інформація про такі випадки, яка раніше не виходила на широкий загал, у 2005 році використовувалася протидіючими владними групами в інтересах політичної боротьби.

Так, інформація про смерть заарештованого у Лисичанському ІВС внаслідок своєчасно не наданої йому медичної допомоги, була поширена міським головою Лисичаська Валерієм Бондаренком у той час, коли новий начальник міськвідділу Лисичанського МВВС намагався порушити проти мера кримінальну справу, пов’язану з діями під час виборів 2004 року. Розповсюджена прес–службою Луганської ОДА інформація про смерть пацієнтів Сватівської психлікарні від аліментарного виснаження (через голод) була також занадто політизованою. Принаймні в інформаційному повідомлені про перевірку цих фактів містилась інформація про діяльність головного лікаря цієї лікарні під час виборів 2002 та 2004 років у якості голови окружної виборчої комісії. Аварія, що трапилась у січні 2006 року в Алчевську, також широко використовувалась політичними силами для взаємних звинувачень.

Проте, з точки зору захисту прав людини факт смерті в’язня в ІТУ внаслідок ненадання медичної допомоги вимагав не стільки перевірки прокуратурою наявності в діях співробітників міліції складу злочину, скільки проведення службового розслідування й застосування в системі МВС заходів, направлених на зменшення кількості таких випадків у майбутньому. Аналогічно і щодо інформації зі Сватівської лікарні: лише кримінального переслідування, навіть дійсно винних, службових осіб недостатньо для належного виконання державою позитивного обов’язку захисту права на життя.

Але найбільш типовим порушенням статті 2 у Луганській області можна вважати неналежне інформування державою населення щодо ризиків для життя, які виникають внаслідок техногенних чи природних катаклізмів. Це стосується і алчевської аварії, і пожежі на сміттєзвалищі в Олександрівці, і ніким не спростованого повідомлення про начебто небезпечний рівень радіації у Тошківці.

Заборона катувань

На відміну від минулих років, у 2005 році регіональні ЗМІ взагалі не наводили інформацію про факти, які можна було б кваліфікувати як тортури чи жорстоке поводження з боку міліції (тобто як порушення статті 3 ЄКПЛ).

Наразі привертає увагу, що за 2004 рік (до 1 лютого 2005 року) в громадській приймальні (у Сєверодонецьку) ЛОВ ВГО КВУ було задокументовано 10 випадків жорстокого поводження з боку міліції, а з 1 лютого по 1 жовтня 2005 року – лише один.

Тож відсутність повідомлень в регіональних ЗМІ щодо неправомірного фізичного впливу на громадян може бути віддзеркаленням реальної ситуації – дійсного зменшення таких випадків через обставини, що склалися в міліції Луганської області внаслідок зміни влади в Україні та регіоні. Проте сьогодні такі випадки знов набувають поширення, і в період із кінця 2005 до початку 2006 років уже було кілька таких звернень до громадської приймальні Луганського відділення КВУ.

Свобода та особиста недоторканість

Звернень щодо неправомірних затримань в усі роки проведення нами правозахисного моніторингу було мало (крім часу виборів Президента України 2004 року, коли повідомлення про безпідставні затримання прибічників Віктора Ющенка були звичайною справою). Обмаль таких повідомлень і в регіональних ЗМІ Луганської області. А в 2005 році такі звернення були відсутні взагалі.

В дійсності українське законодавство дозволяє співробітникам міліції затримувати будь–кого, при цьому право на невідкладний розгляд скарги щодо такого затримання не забезпечується. Яскравим прикладом цього були дії Генеральної прокуратури України при затримані голови Донецької облради Колєснікова.

Але, на нашу думку, більшість громадян, потрапивши в таку ситуацію, головною метою вважають своє особисте звільнення. І досягши такої мети, переконані, що вже захистили свої права. Тож досвіду щодо відшкодування належної моральної шкоди за фактом безпідставного затримання в регіоні ще не має. Потрібне проведення стратегічних судових процесів із цього приводу, та надання їм широкого розголосу у суспільстві.

Доступ до правосуддя

Ситуація з доступом до правосуддя на Луганщині у 2005 році не змінилася, для більшості громадян такий доступ є відносним.

Характерними порушеннями зобов’язань держави згідно статті 6 ЄКПЛ (доступ до правосуддя), що спостерігалися в 2005 році на Луганщині в масовому порядку, були:

· розгляд справ у відсутності сторони, яку свідомо не запрошують до суду. Перш за все це стосується справ по стягненню комунальних платежів, проте й у інших спорах громадян із владою такі випадки є звичайними;

· порушення процесуальних прав учасників, позбавлення їх права вільно доводити в суді свою позицію (відмови у залучені доказів, у здійснені процесуальних дій тощо);

· явна нерівність сторін, коли суд знаходиться на боці однієї зі сторін. Як правило, ця сторона – влада;

· низький моральний рівень служителів правосуддя, що виникає через непрозорість та кулуарність формування суддівського корпусу;

· фінансово-матеріальна залежність судів від влади, що відбивається на здійсненні правосуддя;

· неповага до суду, тиск на суд, що здійснюють як представники влади (найбільш відомий приклад – висловлювання щодо суду міністра юстиції Головатого), так і громадськість.

Показовим у цьому сенсі є обмеження на право вільно обирати захисника у кримінальних справах, легалізоване роз’ясненнями Верховного суду (у порушення вимог статті 6 ЄКПЛ та рішення Конституційного суду № 13-рп/2000 від 16.11.2000 р.). Фактично це рішення ВС можна розцінювати як самозахист корумпованої судової системи України, в якій головна функція багатьох адвокатів – передавати хабарі від обвинувачених суддям. На наше переконання, саме тому кількість осіб, що допускаються до участі в кримінальному процесі, штучно обмежується. При цьому реальна кваліфікація багатьох адвокатів Луганщини вкрай низька. Крім того, нами фіксується багато фактів, коли адвокати свідомо діють проти інтересів своїх клієнтів, і жодної відповідальності за таке несумлінне виконання своїх обов’язків не несуть.

Свобода думки, совісті й віросповідання

Ситуація в 2005 році ані трохи не змінилася, і посадові особи державної влади та місцевого самоврядування своє намагання “бути ближче до Бога” реалізують, зловживаючи службовим становищем. Замість того, щоб йти до церкви (мечеті, синагоги тощо) як пересічні миряни, вони йдуть туди з ресурсами, які їм довірили виборці чи центральна влада. Публічна влада робить це так, щоб мати дивіденди на лише на небі, але й на землі. Тобто підтримує ту церкву, до якої належить більшість виборців. Що, зрозуміло, порушує рівність громадян за релігійною належністю (одним громадам надається більше ресурсів, іншім – зовсім нічого).

В законодавстві України передбачені ліберальні норми щодо забезпечення свободи совісті, включаючи відокремлення релігії від держави та школи. Проте влада, в тому числі регіональна (і та, що була в 2004 році, і та, що стала в 2005), прямо залучає церкву і до державних справ, і до справ загальної освіти й виховання. Звичайно, що таким чином наноситься шкода конфесійним меншостям, які подібні “державні завдання” не отримують.

Більш того, влада традиційно намагається залучити духовних осіб до політичної діяльності. В 2005-2006 роках (хоча й не так активно, як під час виборів 2004 року), православна церква Московського патріархату прямо підтримувала одну політичну силу, Київського Патріархату – іншу. І та й інша порушували таким чином права окремих своїх прихожан, чий політичний вибір не співпадав із вибором церковних ієрархів.

Свобода вираження поглядів

Ситуація зі свободою слова на Луганщині протягом 2005 року суттєво змінювалася. Протягом двох місяців після призначення головою Луганської ОДА Олексія Данилова відбувався суттєвий адміністративний і юридичний тиск на ЗМІ з боку нової ОДА та її “позаштатних” прихильників. Наприклад, тиск був направлений на припинення фінансування з обласного бюджету газет “Известия Луганщины” та “Нашої газети”, та на позбавлення ліцензії ЛКТ та ЛОДТРК. Аналогічні явища спостерігалися в Слов’яносербську, Лутугіно, Стаханові, де відбувалися спроби витіснення журналістів з посад редакторів друкованих ЗМІ. Наслідки цієї кампанії для самої ОДА були як негативні (масові і цілком обґрунтовані звинувачення у порушені свободи слова), так і позитивні (призначення нового директора ЛОДТРК).

До травня нова влада припинила намагання створити собі сприятливе інформаційне середовище за рахунок звернень до міліції та адміністративного тиску. Проте у травні відбулося те, що ми визначаємо як політичне втручання в діяльність ЗМІ. Головний конфлікт розгорнувся навколо ЗАТ ЛОТ. Особливістю такого втручання було те, що учасниками його з обох сторін були владні структури (ОДА та облрада відповідно), політичні сили (помаранчеві та синє-білі) та широке коло журналістів, що займали прямо протилежні політичні позиції. І ці предметно-консолідовані сили намагалися, з одного боку, припинити діяльність ЗМІ (у даному випадку – ЗАТ ЛОТ), з іншого – не дати цього зробити. Внаслідок гострого конфлікту, що тривав місяць, обидві сторони понесли суттєвих втрат. Сторона Данилова – втратила репутацію (точніше – набула репутації гнобителя свободи слова), Тихонова-Єфремова – втратила контроль над головним телеканалом області. Проте останні зберегли суттєві позиції на медіа-просторі Луганської області, як на телебаченні, так і серед друкованих ЗМІ.

З червня 2005 року в Луганській області настало “царство свободи слова”, і суттєвих пригод не відбувалося до виборів 2006 року, за деякими виключеннями, серед яких можна відзначити закриття газети “Огни Северодонецка”, кримінальні дії проти співробітників “Сердитой газеты” та систематичні факти перешкоджання журналістам приймати участь у заходах. І, звичайно, продовжувалася введена ще при Олександрові Єфремові практика, коли на такі заходи запрошуються визначені журналісти, які будуть висвітлювати захід у визначений спосіб.

Свобода зібрань

Можна констатувати, що в Луганській області в 2005 році у порівнянні з попередніми відбулося суттєве покращення справ із дотриманням державою негативного обов’язку щодо права на збори. Нами не було зафіксовано жодного випадку прийняття рішення органами місцевого самоврядування щодо заборон чи обмежень проведення мітингів, зборів тощо. Виключенням є лише проголосована сєвєродонецькими депутатами заборона проводити масові заходи перед будинком виконкому, але це рішення не набуло чинності.

Більш того, нами було зафіксовано єдиний випадок, коли суд прийняв рішення щодо обмеження права на збори: напередодні виборів двом суб’єктам виборчої кампанії, що подали заявки на проведення мітингів в одному місці і в один час, було заборонено проводити їх на центральній площі Луганська. І запропоновано змінити місце проведення передвиборних зборів.

Що стосується виконання державою позитивного обов’язку по забезпеченню права на збори, то ситуація в Луганській області суттєво не змінилася.

Привертає особливу увагу те, що намагання завадити проведенню акцій непрямими засобами відбувалися переважно з боку місцевої влади. Для цього використовувалися традиційні методи, які застосовувалися й раніше: перешкоджання шляхом трансляції у місці проведення мітингу сторонніх аудиозаписів, організації контрзаходів, які проводилися одночасно і в тому ж місці, позбавлення приміщень тощо. На жаль, були зафіксовані й випадки, коли проти учасників масових акцій застосовувалися кримінальні дії. Звичайно, що найчастіше це відбувалося під час виборів 2006 року.

Олексій Свєтіков

Луганське відділення Комітету виборців України

3. Особливості дотримання прав людини та основних свобод у Донецькій області

Донецький регіон є одним з найпотужніших в Україні в економічному та промисловому відношенні. В Донецькій області, яка обіймає лише 4,4% території України, мешкає близько 10% населення країни, тут сконцентровано понад 20% промислового потенціалу. То ж і проблеми дотримання прав людини мають певну специфіку з огляду на зазначені та інші обставини.

Право на життя

Дотримання права на життя піддається в регіоні багатьом ризикам. Серйозною загрозою для життя мешканців регіону є вкрай погана екологічна ситуація. Під час візиту на Донеччину у липні 2005 року Президент В.Ющенко відмічав, що стан довкілля становить реальну загрозу здоров’ю населення краю. В області на 1 кв. км припадає 60 тонн шкідливих викидів, що в 8,8 рази більше, ніж в середньому по Україні. Область посідає перше місце в країні із забруднення стічних вод. 1% території області зайнята відходами. В області накопичено 22 млн. тонн токсичних відходів. Зокрема, і в наслідок нездорової екологічної ситуації, за останні 10 років населення області скоротилося на 10%.

Про рівень захворюваності в регіоні можна судити і з таких даних: в стаціонарах в 2004 році пролікувалося 238 803 осіб, госпіталізовано – 918 285 осіб, прооперовано – 237 482 осіб. Середня тривалість життя жінок у регіоні складає 73 роки, чоловіків – 61 рік. Народжуваність в області на тисячу осіб 7,6; смертність – 17,5.

Ще одним зі свідчень брутального порушення цього права в регіоні є практика замовних вбивств, яка тривала понад десятиріччя. Замовники та виконавці вбивств, як правило, залишались безкарними. Друга половина 90-х років відзначилась вбивствами відомих та впливових осіб у регіоні, таких як Євген Щербань, Ахат Брагін. Трохи згодом гучний розголос мало вбивство журналіста Алєксандрова. В 2005 році до теми замовних вбивств суспільство звернулося знову, коли органи міліції почали активно розслідувати події останнього десятиріччя. Очевидно, головною причиною вбивств була боротьба за перерозподіл власності. На думку Г.Москаля, на той час зам. міністра МВС, близько 80% власності було перерозподілено шляхом розстрілів, вибухів, залякування, здирництва.

Спільною роботою прокуратури та міліції Донецької області з розкриття умисних вбивств минулих років встановлені місця поховання жертв бандитських розборок кінця 90-х – початку 2000-х років. В одному з повідомлень йшлося про те, що знайдені тіла більше десяти бізнесменів, які вважалися зниклими. Як повідомляв тодішній зам. міністра МВС Г.Москаль, заарештовані п’ять кіллерів, які зізналися у скоєнні 30 замовних вбивств. Наприкінці 2005 року начальник УМВС України в Донецькій області Михайло Клюєв повідомив про знешкодження "самого впливового, кривавого, жорсткого злочинного угруповання, лідером якого був Гіві Немсадзе". Члени банди мали у власності понад 200 підприємств в Донецьку та інших регіонах України. Протягом 1990-2002 рр. члени угрупування здійснили серію замовних резонансних вбивств не менше 57 осіб.

Останні роки резонансних вбивств у регіоні не відмічають, проте очевидно, що у сфері дотримання права на життя в регіоні зміни поки що надто малопомітні і говорити про будь-яку позитивну тенденцію передчасно

Право на справедливий суд

Судова статистика свідчить, що суди у регіоні більш суворі, ніж в інших регіонах. Так, до позбавлення волі у 2005 році в області засуджено 32,9 % звинувачених у кримінальних злочинах (у 2004 – 33,9%), тоді як цей показник для України складає 27,8% (у 2004 – 27,9%). У місцях позбавлення волі в Донецькій області перебуває 15% всіх ув’язнених країни, тоді як мешкає всього 10% населення. Підвищена криміногенність має наслідком як порівняно вищу загрозу безпеці громадян, так і підвищений рівень попиту на соціальні послуги для звільнених осіб. Корені такого стану полягають у історії формування регіону як надто люмпенізованого, спрямованого на розвиток промисловості, індустріалізацію на шкоду розвитку інших сфер буття громадян.

Зокрема з цих причин у мешканців регіону спостерігається надто великий рівень патерналізму. У психології багатьох робітників укорінилось уявлення, що будь-які суспільні проблеми мусить вирішувати „керівництво” – директор, начальник, голова міськради тощо. І саме керівники мусять відповідати за все, в тому числі за дотримання прав громадян. Відстороненість значної частки населення регіону від виявлення власної ініціативи, своєрідне ухилення від відповідальності за вирішення будь-яких суспільно-важливих проблем, не сприяє укоріненню традицій захисту прав людини, які певною мірою базуються на особистій відповідальності громадянина, на його свідомому відношенні до вирішення суспільних проблем.

В 2005 році завдяки бурхливим політичним подіям в країні активність громадян помітно зросла. Інша тенденція стає відчутнішою, громадяни активніше стали відстоювати свої права або принаймні заявляти про їх порушення. Так, органами прокуратури області в першому півріччі 2005 року розглянуто майже 20 тисяч звернень громадян – на 4 тисячі більше, ніж минулого року, а всього в 2005 році до органів прокуратури надійшло від громадян 44882 звернення, що на 28% більше показника минулого року.

Все частіше почуття власної гідності підштовхує громадян захищати свої права, використовуючи й міжнародні механізми. Чимало громадян регіону останнім часом звернулося за пошуком справедливості до Європейського суду з прав людини. Мешканці Донецька О. Кечко, Гордєєви, С. Салов, горловчанин Віктор С., житель Артемівська І. Дубенко виграли справи у Європейському Суді.

Змінилися акценти й у діяльності, спрямованій на захист прав людини, правоохоронних органів. В рамках своєї професійної діяльності органи прокуратури області провели в 2005 році більше 4,5 тисяч перевірок в правоохоронних органах області, за їх результатами до дисциплінарної відповідальності за порушення законодавства притягнуто майже 3,5 тисячі працівників міліції, 234 – податкової міліції, 37 – СБУ, 39 митників. В 2005 році в області зареєстровано 57766 злочинів, від яких постраждали майже 44 тисячі громадян. Прокурорські робітники відновили 1157 кримінальних справ за злочинами, які раніше не бралися на облік.

Політична заангажованість судових органів виявилася й у тій специфічній ретельності працівників архіву Донецького обласного апеляційного суду, коли вони не змогли знайти кримінальні справи та копії вироків, ухвали облсуду та навіть партійну справу Януковича В.Ф.

Трапляються порушення і з боку працівників в’язничної системи. Наприклад, у 2005 році повідомлялося, що вихователь Маріупольської виховної колонії побив сімнадцятирічного підлітка та завдав йому тілесних ушкоджень. За фактом застосування тортур до засудженого прокуратура Донецької області порушила кримінальну справу.

На початку 2006 року було заарештовано начальника Управління Департаменту з питань виконання покарань у Донецькій області за отримання хабара у розмірі майже 9 тисяч доларів.

Під час Президентських виборів Донецька область вважалася чи не лідером у фальсифікаціях результатів голосування. Після виборів ЗМІ періодично повідомляли про окремі справи щодо винуватців фальсифікацій. Так, в Торезі було порушено три кримінальні справи щодо фальсифікації виборів – в один зі списків були внесені вже померлі громадяни. Прокуратура Донецької області порушила кримінальну справу за фактом неправомірного використання виборчих бюлетенів, завідомо неправильного підрахунку голосів під час першого та другого турів виборів Президента України у 2004 році. До архіву Маріїнської райдержадміністрації передавалися для збереження мішки з виборчою документацією. Під час перегляду цих документів у квітні 2005 року було встановлено, що в 158 боксах відсутній основний та додатковий перелік виборців, а також виборчі бюлетені за кандидата в президенти Віктора Януковича для другого туру голосування. Виявлені були й інші порушення. Проте суттєвих покарань майже ніхто не зазнав.

Своєрідним трактуванням з боку місцевої влади свободи слова стали події 31 жовтня 2003 року, коли Донецьк відвідав Віктор Ющенко, на той час ще лише лідер політичного блоку «Наша Україна». Тоді в Донецьку були організовані масові виступи протесту проти проведення тут з’їзду блоку. Під час візиту усе місто було завішене біг-бордами образливого характеру. В той же час у липні 2005 року міський голова Олександр Лукьянченко приніс Віктору Ющенко свої вибачення.

Під час прес-конференції 29 липня 2005 року прокурор Донецької області Олексій Баганець повідомив, що проти рекламного агентства «Плазма» порушено кримінальну справу. Ворошиловський райсуд Донецька зобов’язав фірму «Плазма», причетну до вивішування сумнозвісних біг-бордів, сплатити В. Ющенко 500 гривень моральної шкоди.

За 10 місяців в Донецькій області притягнуто до кримінальної відповідальності 123 держслужбовця, з них 58 займали високі посади, три працівника облдержадміністрації, 11 міських голів, два голови райдержадміністрації, 16 голів селищних рад. За кожною скаргою на незаконні дії працівників міліції проводиться службове розслідування, а у 69 випадках були порушені кримінальні справи. З 220 виявлених випадків хабарництва у 14 випадках сума хабара перевищувала 10 тис. гривень, а у п’яти випадках – 30 тис. гривень. За шість місяців 2005 року в Донецьку було порушено 37 кримінальних справ за фактами корупції – це в 2,5 рази більше, ніж за аналогічний період попереднього року.

Затримання, право на недоторканість

Утримання під вартою як запобіжна міра застосовується в області доволі часто. Проблеми, з якими стикаються СІЗО та ІТТ, мало висвітлюються у пресі. Умови тримання в СІЗО та ІТТ надто суворі. Детальніше про це йде у Доповіді «Донецького Меморіалу» «Дотримання прав ув’язнених в Україні у 2005 році».

За виявленими Прокуратурою Донецької області фактами порушень при затриманні та незаконному утриманні громадян, до дисциплінарної відповідальності притягнуто 173 працівника міліції. Перевірки прокуратури встановили факти адміністративних затримань за відсутності адміністративних проваджень або складу правопорушення. Також були зафіксовані численні факти незаконного адміністративного затримання міліціонерами громадян з метою перевірки їх причетності до скоєння злочинів.

Поширеною є, за інформацією прокуратури, практика застосування до громадян при доставці до органів внутрішніх справ спеціальних засобів та заходів фізичного впливу. Затриманим надівають наручники, застосовують газ “Герен” та прийоми рукопашного бою, зв’язують. Співробітники відділу внутрішньої безпеки обласної міліції виявили у 2005 році 70 злочинів у правоохоронних органах.

В 27 ізоляторах тимчасового тримання (ІТТ) області, які відносяться до системи МВС та розраховані на 1024 місця, трималося на 01.07.2005 18049 осіб, а усього з початку 2005 року пройшло через ІТТ 49 118 осіб. Згідно з даними Управління Департаменту з питань виконання покарань у Донецькій області, в трьох СІЗО області станом на 01.07.2006 р. утримувалось 4789 особи (5318 станом на 01.01.2006). Чисельність хворих на туберкульоз в установах покарання області зменшилась за першу половину 2006 року з 1555 до 1260 осіб, проте кількість ВІЛ-інфікованих зросла з 1066 до 1195 осіб.

Умови тримання в СІЗО та ІІТ надто суворі. Наприклад, під час суду у жовтні 2005 року над молодими людьми, які скоїли втечу влітку того року, один з них сказав про причини втечі, що зекі постійно вимагали у нього та приятелів гроші, забирали собі більшу частину передач. Мати одного з хлопців повідомила, що син у листах зізнавався їй, що зазнав з боку зеків насильницьких спроб схилити його до мужеложества. Вона стверджувала, що передавала гроші керівництву, аби поліпшити умови тримання сина, та результату не було ніякого, а ліки, що вона передавала, до сина не доходили.

Обласна держадміністрація наприкінці 2005 року ухвалила п’ятирічну Програму „Громадська безпека та виправлення засуджених”. Програмою передбачено розвиток взаємодії з громадськими організаціями, поновлення автопарку установ, придбання медичного обладнання для установ тощо.

Проблеми затриманих осіб та дотримання міліцією процесуальних норм стають об’єктами підвищеної громадської уваги, коли під варту потрапляє дуже відома особа. Так сталося при арешті голови Донецької обласної ради Б. Колеснікова. Він був взятий під варту 6 квітня 2005 року та звільнений за підпискою про невиїзд 2 серпня 2005 року, провівши у СІЗО майже чотири місяці. Генпрокуратура пред’явила йому звинувачення у скоєнні злочину – здирництві, передачі чужого майна службовою особою з використанням свого службового становища із загрозою вбивства. Події, пов’язані з його арештом, місцеві ЗМІ дуже жваво висвітлювали протягом квітня-серпня 2005 року. За словами міністра внутрішніх справ Ю. Луценко, інформація щодо Б.Колеснікова у свій час подавалася начальнику донецької обласної міліції Володимиру Малишеву, який згодом очолив охорону Ріната Ахметова. Проте інформація не отримала розвитку.

Тему порушення закону при затримання громадян широко використовували прибічники заарештованого високопосадовця: у ЗМІ з’являлися повідомлення про те, що начебто бригада з 18 співробітників МВС незаконно затримує у Донецьку людей для того, аби «вибити» свідчення проти голови обласної ради Б. Колеснікова. Начальник Донецького обласного УБОЗу спростовував ці плітки та запевняв, що слідство ведеться з дотриманням процесуальних норм та виключно в рамках закону.

Попри певні позитивні зрушення у діяльності правоохоронних органів, зокрема, прокуратури, брутальні порушення прав громадян з їх боку трапляються. Наприклад, прокуратура Петровського району м. Донецька майже рік не надсилала громадянці Є. постанову про відмову у порушенні кримінальної справи за її скаргою про порушення при арешті та затриманні її сина. А Петровський суд м. Донецька відмовляється надати її сину свої ухвали щодо відмови переглянуть запобіжний захід щодо нього.

Свобода слова, доступ до інформації

До останнього часу характерною ознакою регіону у сфері ЗМІ був достатньо жорсткий контроль з боку органів влади. То ж не дивно, що характерною рисою переважної більшості ЗМІ була лояльність до місцевої влади. Разом з тим у 2005 році спектр думок та позицій, які подаються у провідних газетах регіону, став помітно ширшим. Знаковим можна вважати й те, що на семінарі керівників обласних організацій Союзу журналістів влітку 2005 року досить критично відмічалося, що більшість місцевих видань, підконтрольних міським та районним адміністраціям, у всьому, перш за все, економічно, залежать від них, змушені писати хвалебні оди місцевим керівникам та замовчувати критичні матеріали.

Більшість видань друкується російською мовою, оскільки Донецька область є російськомовним регіоном. За результатами дослідження соціологічної служби Миколи Гаврилова, в регіоні вважають, що газети мусять видаватися російською мовою – 78%, українською – 6%, обома мовами – 13%.

Донецький регіон не відрізняється помітною кількістю незалежних ЗМІ. Більше того, намагання журналістів говорити чесно та відкрито закінчуються іноді трагічно. Найвідомішим випадком є вбивство журналіста Алєксандрова та намагання влади сфальсифікувати дійсні мотиви вбивства, засудження за цей злочин особи, яка насправді, як потім з’ясувалося, не мала до нього відношення, а потім й дивовижна смерть цього сфальшованого вбивці.

Досить гострі критичні публікації щодо місцевих представників політичної еліти регулярно друкувала газета «Остров». В період президентської кампанії „Укрпошта” відмовлялася іноді – всупереч договірним зобов’язанням – розповсюджувати видання, його забороняли продавати розповсюджувачам преси, а тому часом газету можна була придбати з під-поли. Майже всі видавництва регіону відмовлялися друкувати газету. Останній рік вона друкується та продається вільно.

Незалежним інформаційним джерелом є регіональний Інтернет-сайт „Остров”. Тоді ж деякі транслятори кабельної телемережі у Донецьку до квітня 2005 року не включали в свою мережу «5-й канал», відключений багатьма власниками кабельних телемереж в регіоні ще з середини 2004 року. Переконливо виглядає версія про те, що вони діяли під тиском влади, аби не позбавитись можливості взагалі працювати.

У місцевій пресі з'являлися публікації, в яких описувалися різні випадки реакції органів виконавчої, а іноді й судової влади на спроби журналістів чесно виконувати свій обов’язок.

Ще одним прикладом гострих проблем зі свободою слова в Донбасі стало рішення Петровського районного суду Донецька за позовом шести суддів Донецького апеляційного суду до журналіста Анатолія Єременко. Судді, чиї прізвища навіть не були названі в його журналістському розслідуванні, впізнали себе серед героїв його публікації та, образившись, зажадали компенсації нібито нанесеної їм матеріальної та моральної шкоди на загальну суму 60 тисяч гривень (по десять кожному). Петровський районний суд м. Донецька під головуванням Олександра Фунжія, частково задовольнив вимоги суддів. Цей випадок набув широкого суспільного резонансу.

У газеті „Донбас” за 1 жовтня 2005 року описується випадок, коли журналіст газети в місті Сніжному звернулася до прокурора міста С.В. Миронова з приводу ДТП, у якій загинув хлопчик і до якої був причетний міліціонер, але одержала відмову в отриманні будь-якої інформації. У міському суді Угледару проходили слухання за позовом угледарського міського голови Віктора Ханина до міської газети «Альтернатива-Плюс», та її редактора Наталії Іванової. Привід – газетна публікація, у якій, на думку мера, ображені його честь та професійна гідність. Газета описувала мітинги, на яких протестували проти підвищення комунальних тарифів. Мер образився, що журналіст його виставила як руйнівника житлово-комунального господарства, і за нанесену образу зажадав 49 тисяч 150 грн. При цьому міський голова попрохав відтермінувати сплату їм мита «у зв'язку з важким матеріальним становищем». Якщо його позов буде задоволений, вважає редактор газети Н.Іванова, газета просто припинить існування, адже сума позову дорівнює її семимісячному бюджету.

Тему обмеження «свободи слова» використовують в регіоні й провладні та політично заангажовані ЗМІ, які тісно пов'язують із певними місцевими політичними колами. Увагу правоохоронних органів до них після „помаранчевих” подій керівництво цих ЗМІ пояснювало виключно політичними мотивами. Так, у зв'язку з порушенням кримінальної справи прокурором області за фактами вимагання посадовими особами ТОВ «Астра-ТВ» (ТРК «Київська Русь») прав на майно директора ТОВ «ТРК Клас», генеральний директор АСТРА-ТВ Олена Скидан заявила: «Оскільки політичне підґрунтя переслідувань, розгорнутих проти мене, видно всім, я залишаю за собою право просити політичного притулку в Росії», - повідомляла газета „Жизнь”, № 99 від 14 липня 2005. Разом з тим, факти, які можна було б трактувати як політичні переслідування, у газеті не наводилися.

Помітних проблем з доступом до інформації в регіоні не спостерігається. „Донецьким Меморіалом” протягом останніх двох років було надіслано більше сотні запитів до різних державних установ або до органів місцевого самоврядування. Майже завжди запитувана інформація надавалася. Був лише єдиний випадок, коли було відмовлено надати інформацію - головою Київської райради м. Донецька п. Бешулею С. За позовом до суду така інформація була отримана, проте й після цього п. Бешуля С. відмовляв у наданні інформації за наступними запитами, навіть після того, як прокуратурою району його дії були визнані такими, що порушують Конституцію України та законодавство про інформацію. Судова тяганина з Київською райрадою та п. Бешулею станом на середину 2006 року триває.

Свобода мирних зібрань та асоціацій

Початок 2005 року у Донбасі, як і по всій країні, був бурхливим, насиченим мітингами та публічними акціями. Під час подій кінця 2004 – січня 2005 року чимало громадян стверджували, що на мітинги на підтримку одного з кандидатів їх відправляли примусово.

В той час спроба встановити на центральній площі в Донецьку помаранчевий намет викликала неприйняття як прихильників кандидата в Президенти Януковича, так і місцевої влади. До суду навіть було направлено позов про заборону встановлення у Донецьку «малих архітектурних форм». Проте після появи на площі біло-блакитних наметів позов було відкликано, а декілька біло-блакитних наметів без перешкод простояли практично цілий рік.

Те, що в місті дотепер стоять намети – прояв вищої демократії, вважає мер Донецька Олександр Лукьянченко. Він не бачить в цьому нічого кримінального. Одна справа, коли там жили та колобродили, і інша – коли стоїть порожній намет. Він не збирається витрачати час на нікому не потрібні розборки, бігати по судах та робити комусь рекламу, а просто намагається не помічати подібні явища, тому що є інші, більш важливі питання.

У відповідях органів місцевої влади низки міст та районів області на запит „Донецького Меморіалу” стверджується, що ніяких перешкод для проведення мітингів та для висловлення громадянами своїх позицій влада не чинить. Разом з тим, наприклад, у місті Красний Лиман було ухвалено рішення виконкому міськради від 21.12.2000, яким для проведення політичними партіями, громадськими організаціями мітингів, демонстрацій та інших масових заходів визначаються окремі місця – тільки територія біля Будинку культури ім. Артема. Одночасно забороняється проведення таких акцій на п'ятьох вулицях, площі Гвардійській та у сквері ім. Кірова.

Разом з тим з початку 2005 року помітно підвищився рівень взаємодії та співпраці органів місцевої влади та організацій громадянського суспільства. Прикладом такої активної взаємодії органів влади та громадських організацій регіону стало створення за їх активної участі Громадської ради при обласній держадміністрації. Створені в рамках ради Комітети очолили представники провідних громадських організацій. Громадська рада організувала проведення громадських слухань з проблеми СНІДу в регіоні.

Мітинги та акції протесту проводяться зазвичай без перешкод. Наприклад, перед будинком обласної прокуратури проводилася акція протесту, учасники якої обвинувачували прокуратуру області в бездіяльності та навмисному заморожуванні трьох резонансних справ та символічно ховали карні справи, що припали порохом.

У Сніжному на мітинг виходили нелегальні шахтарі – ті, хто добуває вугілля в «копанках», нелегальних місцях з видобутку вугілля, викопаних прямо в посадках та городах. У Сніжному на «копанках» зайнято близько 3 тис. осіб. З 11 шахт у місті працюють тільки дві. Дохід від «копанок» у чотири-п'ять разів перевищує зарплату на шахті.

Обласне відділення Партії регіонів і його молодіжної секції, використовуючи нагоду - святкування Днів Європи у Донецьку – провели у Донецьку на площі ім. Леніна 21 та 22 травня інформаційні пікети: «Партія регіонів за європейські цінності!». Учасники пікетів роздавали листівки із заявою обласного відділення Партії регіонів і футболки, спеціально підготовлені до цієї акції, повідомляє прес-служба партії. Мета акції – привернути увагу української та міжнародної громадськості до проблем прав людини і політичних репресій в Україні. «В День Європи ми хочемо висловити свою прихильність до таких європейських цінностей як демократія, свобода, права людини», - говориться в повідомленні прес-служби партії

На думку колишнього заступника глави облдержадміністрації Юрія Гримчака, системної опозиції в області в тому розумінні, у якому звичайно сприймається це слово, немає. «Є деякі люди, які дозволяють собі не зовсім коректну, або навіть не законну, поведінку, - вважає Ю.Гримчак (Сайт „Острів”, 17 травня 2005)

Соціальні права

Соціальні проблеми в Донецькому регіоні багато в чому такі ж, як і по всій країні. Разом з тим, існує низка специфічних особливостей, пов'язаних з високим рівнем урбанізації та розвитку промисловості.

Відмінною рисою повідомлень про порушення прав людини є насправді порушення окремої групи прав – у переважній більшості мова йде про порушення соціальних прав. Про пріоритет донеччан свідчить і соціологічне дослідження серед жителів Донецької області, яке провів Донецький інформаційно-аналітичний центр на початку жовтня 2005 року. Найбільш актуальними проблемами жителі назвали низьку якість комунальних послуг (48%), високі ціни за комунальні послуги (18%), високий рівень безробіття та високі ціни - по 13%, екологічні проблеми - 11%. На питання щодо звернень до органів місцевого самоврядування громадяни повідомили, що в 45% випадків вони зверталися зі скаргами, при цьому 58% повідомили, що їх звернення результатів не дали. Цікавими виявилися відповіді на питання про те, що може спонукати громадян на участь у громадському житті. Відповіли, що гарантії того, що ця діяльність принесе результати – 28%, можливість поліпшити якість життя міських жителів – 25%, можливість заробити – 13%, порушення прав і бажання їх відновити – 11%. Усвідомлення того, що участь у громадському житті – елемент демократії, характерно всього для 4% опитаних.

Номінальна заробітна плата в Донецькій області в червні 2005 р. склала 969,15 грн. Це другий – після Києва – показник в Україні (у Волинській області - 604 грн.). В області з 4,7 млн. населення діти у віці до 17 років становлять 917434 осіб або 20%. З демографічної точки зору це негативний показник: населення просто вироджується. У Донецьку проживають 5800 одиноких матерів, які виховують 6600 дітей, 78 багатодітних родин, більше 50 тисяч інвалідів різних категорій. Кількість дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, в області зросло з 7899 в 1991 році до 15 494 в 1994 році

За даними управління праці й соціальних питань Донецької міської ради, в 2005 році можлива кількість родин-одержувачів житлових субсидій складе 8,4% від загального числа родин.

Однією з цікавих спроб громадян Донецька захистити свої соціальні права стало оскарження до суду рішення Донецької міськради про підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги. Два донеччанина подали скаргу до суду, вважаючи, що нові тарифи не відповідають якості існуючих комунальних послуг, і рішення міськради було призупинено, оскільки, згідно ЦПК, подача скарги припиняє дію оскаржуваного акту. Правда, згодом рішення міськради було визнано законним.

В останні роки загострилася проблема осіб, що не мають місця проживання. У Донецьку з 1994 року існує на кошти міського бюджету притулок для бездомних осіб. Більшість його мешканців – особи, які нещодавно звільнилися з місць позбавлення волі. За короткий час перебування в притулку, який зазвичай не перевищують одного місяця, вони одержують тимчасову прописку, допомогу при оформленні документів, а деякі – навіть житло. Така ініціатива міської влади з вирішення соціальної проблеми безпритульності громадян для України все ще є скоріше виключенням, ніж правилом.

Доволі серйозними для регіону є проблеми поширення наркоманії, алкоголізму та ВІЛ-інфекції. У Донецькій області зареєстровано 16 719 наркоманів, з яких 463 - неповнолітні. За 8 місяців 2005 року порушено 3 580 кримінальних справ за наркозлочини, у тому числі 773 за збут наркотиків, 126 - за притоноутримування. 70% алкоголіків у Донецькій області - люди молодше 30 років, половина з них страждають гострими алкогольними психозами, у народі - «бєлочкой». Медики все частіше зустрічаються з підлітковим і навіть дитячим алкоголізмом. За 10 місяців 2005 року неповнолітніми скоєно 2 239 злочинів, значна частина яких – у стані алкогольного сп'яніння. На Донеччині ВІЛ-інфікований кожен сотий дорослий і більше двох з половиною тисяч дітей. У області лабораторно виявлено 25 300 ВІЛ-інфікованих, лише в 2004 році виявлено 4209 нових випадків зараження СНІДом. Донецька область перебуває на четвертому місці в Україні в рейтингу по поширенню ВІЛ-інфекції на 100 тисяч населення після Одеської, Миколаївської та Дніпропетровської областей. «У Донецькій області немає такого району, немає такого міста та навіть селища, де б ВІЛ-інфекція вже не була зареєстрована. Носіями ВІЛ-інфекції є люди, що вживають наркотичні речовини ін'єкційним способом, жінки, що працюють у секс-бізнесі, а також ув'язнені. ВІЛ-інфекцію виявляють навіть у донорів і вагітних жінок. В області серед вагітних жінок за весь період епідемії з 1995 року виявлена ВІЛ-інфекція у 3041 вагітних, від них народилося 1958 дітей. Діагноз підтверджений у 201 дитини. Крім того, ВІЛ-інфекція в 14% заражених ускладнюється туберкульозом. За весь період епідемії в Донецькій області вмерло від ВІЛ більше 3 316 осіб, з них 345 осіб вмерло від туберкульозу». Більше 90% інфікованих заражаються ВІЛ у віці 15-39 років.

Право на страйки, безробіття

На початок 2005 року в центрах зайнятості області було зареєстровано 64,3 тис. безробітних, або 2,3% населення працездатного віку. Однак це лише частина айсберга. Багато хто, не маючи роботи, воліють шукати роботу самостійно, не звертаючись у державні органи. Обстеження економічної активності населення показує, що чисельність економічно активного населення склала в області в 2004 році 2250,4 тис. чол. або 61,9% загальної чисельності населення. Чисельність безробітних склала в цілому по області 164,4 тис. чол. або 7,3% (в 2003 - 8%), що майже втричі вище офіційно зареєстрованого показника.

У липні 2005 року аналітична служба Миколи Гаврилова провела опитування громадян області. Однією з проблем регіону є наявність «копанок» - місць незаконного видобутку вугілля. За півроку прокуратурою порушено 116 кримінальних справ, але тільки відносно найманих працівників «копанок».

В регіоні бувають страйки шахтарів з приводу невиплати їм боргів по зарплаті, але вони скоріше вже є винятком, а не поширеною практикою.

Торгівля людьми

Оскільки в регіоні чимало працюючих підприємств, проблема поїздок на заробітки за кордон в регіоні не настільки поширена, як, наприклад, на західній Україні. Проте така практика існує, і з нею пов’язані випадки торгівлі людьми. За 9 місяців 2005 року в області підрозділами по боротьбі зі злочинами, пов'язаними з торгівлею людьми, порушено 86 кримінальних справ (за весь 2004 - 63 справи). У цілому по Україні з початку року за такі злочини порушено 1104 справи.

Міністр внутрішніх справ Луценко із приводу ситуації, пов'язаної з торгівлею людьми, сказав: «Не скажу, що в Донбасі вона найгірша. Проте, я зробив зауваження, що так і не встановлені ті туристичні фірми, що займаються поставкою живого товару за кордон. У Донецьку практично в будь-якій газеті можна знайти оголошення про надання інтимних послуг. Тому мене не задовольняє діяльність нещодавно створеного управління. Хоча системно воно робить свою справу».

Певні елементи громадського контролю діяльності правоохоронних органів здійснювалися в Донецькій області в 2005 році.

Одним з кроків впровадження громадського контролю стало створення при керівництві правоохоронних органів Громадських рад. Проте включення в їх склад громадськості відбувалося абсолютно негласно, а очолили Громадські ради при обласному Управлінні МВС та обласному Управлінні Департаменту з питань виконання покарань колишні працівники цих структур у якості представників ветеранських організацій. Діяльність таких Громадських рад непомітна, можливо тому, що її як такої немає.

За ініціативою Громадської ради при облдержадміністрації на засідання колегії обласної держадміністрації у квітні 2006 року було винесено питання про громадський контроль правоохоронних органів. Під час його розгляду було визначено, що, з одного боку, Управлінням МВС області ведеться робота з взаємодії із громадськими формуваннями, насамперед у сфері охорони громадського порядку (254 формування), з козацькими громадськими організаціями, з керівництвом садово-городніх товариств. УМВС підтримало виконання проекту з проведення громадською організацією «Донецький Меморіал» моніторингу парламентських виборів у закритих установах міліції. З іншого боку, керівний склад органів внутрішніх справ провів 26 робочих зустрічей з народними депутатами, 164 – з депутатами місцевих рад, 233 – з представниками органів місцевого самоврядування, але в переліку таких контактів відсутні громадські організації. Можливо, частково це пов'язане з тим, що в регіоні, втім, як і в Україні в цілому, сектор громадських організацій має небагато компетентних громадських організацій.

В області почала роботу мобільна група при МВС, у склад якої входять представники Управління МВС, юридичного інституту та громадських організацій. Ця група періодично відвідує райвідділи УВС регіону, знайомиться з їхньою діяльністю, з умовами тримання в ІТТ затриманих.

Громадський контроль діяльності установ виконання покарань здійснюють спеціально створювані при органах влади спостережні комісії. Такі комісії в області створені, їх діяльність та вплив помітно зросли після включення до складу обласної спостережної комісії представників громадських, зокрема правозахисних організацій. За даними обласного управління Департаменту з питань виконання покарань, в 2005 році за участю цих комісій було розглянуто 6932 подання на умовно-дострокове звільнення засуджених, внесено в суди 4399 подань про надання пільг, розглянута можливість заміни покарання менш суворим по відношенню 5687 засуджених. Ці комісії виконують значну роботу з надання допомоги установам виконання покарань. Однак варто підкреслити, що надання допомоги – це ще не контроль, про який йде мова, і щодо цього роботу комісій треба вдосконалювати

Певне уявлення про рівень дотримання законів працівниками правоохоронних органів свідчать результати прокурорських перевірок. Органи прокуратури області провели більше 4,5 тисяч наглядових перевірок у правоохоронних органах області, за їх результатами до дисциплінарної відповідальності за порушення законодавства притягнуто близько 3,5 тисячі працівників міліції, 234 - податкової міліції, 37 - СБУ, 39 митників.

З огляду на вище викладене, можна констатувати, що хоча в Донецькій області є певний прогрес у впровадженні громадського контролю правоохоронних органів, все ж таки дієвість громадськості ще недостатня. Це пов'язано як зі слабким розвитком сектора громадських організацій, невеликою кількістю громадських організацій, які займаються даною сферою діяльності на досить професійному рівні, з одного боку, так, з іншого боку, з випадками формального підходу деяких правоохоронних структур до організації роботи, яка сприяє здійсненню громадського контролю.

Олександр Букалов,

Громадська організація „Донецький Меморіал”

4. Дотриманням прав людини на Херсонщині

Херсонська область є однією з найменш населених територій України. В області, яка за площею більша ніж Донецька, мешкає трохи більше одного мільйона осіб, з яких 36% населення сконцентрувалося у трьох найбільших містах області – Херсоні (316,3 тис. осіб), Новій Каховці (50 тис. осіб), Каховці (38 тис. осіб), а майже 40% мешкають по селам області.

Для Херсонщини є характерною глибока криза в промисловості, де приблизно половина підприємств є збитковими. Сільське господарство області ведеться в умовах майже зруйнованої інфраструктури, знищеної зрошувальної системи, фізично-застарілої матеріально-технічної бази агропромислового комплексу, технологічний рівень якого відкинутий на 40 – 50 років назад. Проблеми підтоплення поглиблюють кризу в сільському господарстві, яке до того ж знаходиться в зоні ризикового землеробства. Загальна площа підтоплень ґрунтовими водами в області досягає 18 тис. га. Від цієї проблеми страждає населення 9 районів та міста Херсона.

В області існує високий рівень безробіття, особливо в сільських районах, багаторічна хронічна заборгованість по заробітній платні. Загальна сума боргу по зарплатні складала в області станом на 1 січня 2006 р. 21,5 млн. грн.., з яких 9,2 млн. грн.. боргу припадає на працюючі підприємства. Не зважаючи на всі „стаханівські” методи влади з погашення заборгованості, борг працюючих підприємств за рік було скорочено усього на 4,3 млн. грн., причому зменшення цієї суми на 1,2 млн. грн. відбулося в останні тридцять днів 2005 року, коли повним ходом вже йшла виборча кампанія.

В області також наявні гострі соціальні проблеми. За влучним висловленням голови Херсонської облдержадміністрації Б.В.Сіленкова, Херсонщина є „соціально-перевантаженою”, бо кожен третій дорослий мешканець області має право на різноманітні пільги. Дійсно, з 1 млн. 131 тис. осіб, що мешкали в області станом на 1 вересня 2005 р., 197 тис. були молодше 16 років, й ще 309 тис. осіб є пенсіонерами за віком, інвалідністю або з інших причин.

В результаті гострої кризи в промисловості та сільському господарстві, наявності невирішених соціально-економічних та екологічних проблем в регіоні, місцева влада не в змозі забезпечити достатній рівень дотримання багатьох прав людини, що гарантовані Конституцією.

За результатами моніторингу стану дотримання прав та свобод людини в Херсонській області, який здійснила Херсонська обласна організація Комітету виборців України, найбільш вразливими правами на Херсонщині у 2005 році були право власності (30,7% всіх повідомлень про порушення в регіональних ЗМІ) та право на життя (23,3% всіх повідомлень про порушення). Також частіше інших порушувалися екологічні права (5,6%), право на працю (5,4%), право на підприємницьку діяльність (4,4%).

Необхідно зазначити й позитивні тенденції в сфері дотримання прав людини. Моніторинг, що складався з кількох напрямків (вивчення повідомлень про порушення прав людини у ЗМІ, аналіз результатів діяльності громадських приймалень, дослідження офіційних матеріалів влади, опитування громадської думки тощо) виявив значне (у рази) зменшення порушень в області так званих політичних прав - права на свободу мирних зібрань (у 2005 р. зафіксовано 0,4% від всіх повідомлень про порушення прав людини), свободу об’єднань (0,3% від всіх повідомлень), свободу думки, совісті та віросповідання (0,7%), права на участь в управлінні державними справами, на участь у виборах у 2005 році становив 0,7% від всіх повідомлень, хоча з осені в області повним ходом йшла виборча кампанія, яка в минули роки була одним з головних джерел порушень політичних прав людини на Херсонщині. Взагалі, вивчення тенденцій виборчої кампанії 2005 – 2006 рр. приводить до висновку, що природа порушень прав людини під час виборів вперше стала іншою. Центр порушень під час виборчої кампанії перемістився з політичних утисків, проявів цензури, перешкод у вільному волевиявленні в бік порушень права на доступ до мінімально гарантованої державою інформації, соціальних та трудових прав людини.

Проведення виборів різного рівня в один день, незадовільна робота органів влади по організації виборчого процесу, низький професійний рівень членів територіальних та дільничних виборчих комісій, представників органів влади, працівників комунальних ЗМІ, погана якість списків виборців, відсутність офіційної інформації про суб’єктів виборчого процесу, яка гарантована державою, надмірна деталізація процедури голосування та підрахунку голосів, що стало однією з причин масового порушення трудових прав членів виборчих комісій, низька кваліфікація суддів у виборчих спорах, відсутність їхнього бажання дотримуватися букви та духу закону – саме це стало причинами масових випадків порушень прав людини під час виборчого процесу 2005 – 2006 рр., а не утиски із боку влади, застосування тиску на виборців та інших учасників виборчого процесу з боку політичних та злочинних структур.

Однією із особливостей політичної кампанії 2004 та 2005 – 2006 рр. в Україні стало маніпулювання національними та мовними проблемами. Й тому ситуація із дотриманнями цих прав людини привернула особливу увагу нашої моніторингової групи. Херсонська область є багатонаціональною. В області мешкають представники 115 національностей та народностей, більшість з яких складають українці (82%). Друге місце за чисельністю посіли росіяни (14,1%). В деяких районах області компактно мешкають кримські татари та турки-месхетинці. В обласному центрі компактно проживають інші етнічні групи, наприклад, в’єтнамці.

В минулі роки в області фіксувалися гострі міжетнічні конфлікти, зокрема, у Чаплинському районі.

У 2005 р. й за офіційними повідомленнями, й за моніторингом ЗМІ, не було зафіксовано жодного повідомлення про порушення прав національних та мовних меншин, права на захист від дискримінації. Репрезентативні опитування громадської думки, що проводить соціологічна лабораторія Херсонської обласної організації КВУ, демонструють низький рівень оцінки мешканцями області напруженості в міжетнічних стосунках. Так, за відомостями опитування громадської думки, що проводилося напередодні президентських виборів (опитано 500 мешканців Херсонської області шляхом квотно-маршрутної вибірки, ймовірна похибка не більше 5%), лише 2,8% херсонців хвилювали проблеми мовної дискримінації (труднощі навчання дітей рідною мовою, дефіцит книг і преси рідною мовою, вимкнення трансляції телепередач рідною мовою, утруднення спілкування рідною мовою тощо). У рейтингу проблем в опитуванні „мовна дискримінація” зайняла останнє 26 місце.

Таким чином, цьогорічна кампанія по наданню російській мові статусу регіональної, яку провели депутати місцевих рад від ПРУ, КПУ, та Блоку Наталії Вітренко „Народна опозиція”, мала під собою виключно політичне підґрунтя.

Хоча при цьому взаємовідносини представників компактно проживаючих етнічних груп, в першу чергу турків-месхетинців та кримських татар, із місцевою владою знаходяться поза увагою громадськості. Не проводиться перевірки представників місцевої влади, органів місцевого самоврядування, правоохоронців тощо на достатній рівень розуміння мов етнічних груп, що компактно проживають в районах області, незважаючи на те, що хоча держава гарантує представникам національних меншин можливість спілкування із представниками влади на рідній мові.

Особливістю Херсонської області також є її багатоконфесійний статус та широко розвинені традиції протестантизму. Херсонщина історично вважається одним з регіонів зародження українського протестантизму. Історія деяких місцевих протестантських громад налічує в області більше ста років. Не одне десятиріччя налічує в нашій області також історія переслідувань протестантських громад. Й навіть ще кілька років тому в області була широкою практика заборони прийому іноземних священнослужителів протестантського віросповідання та обмеження на проведення публічних богослужінь. До речі, неподання дозволу на проведення публічного богослужіння на початку 2000-х рр. стало причиною заборони діяльності у м. Херсоні однієї з протестантських громад харизматичного спрямування.

На сучасному етапі (станом на 1 січня 2006 р.), за повідомленням Управління з питань внутрішньої політики Херсонської облдержадміністрації, релігійна мережа Херсонщини складає 782 релігійні громади. Найбільша кількість громад належить Українській православній церкві Московського патріархату (327 громад або 41,8%), Українська православна церква Київського патріархату має 72 громади (9,2%), Українська автокефальна православна церква має 41 громаду (5,2%). Римо-католицька церква на Херсонщині представлена 14 громадами (1,8% від загальної кількості). Українська греко-католицька (уніатська) церква складається з 16 громад (2%).

34,5% релігійних громад області (270 громад) належать до 16 протестантських течій. На Херсонщині діють 74 громади (9,5%) християн-харизматів. В області також налічуються 27 громад (3,5%) мусульман, 24 з яких належить до Духовного Управління мусульман України, 3 - до Духовного Управління мусульман Криму. Іудеї мають 8 громад. Діють і нові для області громади: буддистів, кришнаїтів та Сахаджі-Йога.

У 2005 р. найбільш гострими в цій сфері виявились:

- проблеми затягування реєстрації релігійних громад, причиною яких стала ліквідація Держкомрелігій та невиправдано довгий процес передачі функції реєстрації громад до Міністерства юстиції України;

- проблеми неврегульованості земельних відносин та надання приміщень в оренду релігійним громадам, які належать нетрадиційним з точки зору представників місцевої влади релігіям або православній церкві Київського патріархату.

Фіксувалося моніторинговою групою також нерівне відношення представників органів влади до релігійних конфесій. Так, сесія Херсонської міської ради відмовилась надати УПЦ КП в оренду на 49 років будівлю під культову споруду на тій підставі, що поруч в кількох сотнях метрів вже є православні храми іншого патріархату й в будівництві нових немає потреби („Політична Херсонщина” від 22 серпня). Управління по боротьбі із організованою злочинністю в Херсонській області відкрила карну справу проти посадовців спортивного товариства „Динамо”, які через товарну біржу на відкритих торгах продали майновий комплекс спортивного товариства. Придбала цей комплекс одна з релігійних громад. В результаті в приміщеннях, які придбала громада, було проведено низку оперативно-розшукових дій без належно оформлених документів, на керівників релігійної громади здійснювався психологічний тиск, а прес-служба УБОЗу в Херсонській області продемонструвала зневажливе ставлення до цієї громади, коли розповсюдила офіційне повідомлення, в якому підкреслювалося, що будівлю було продано цитуємо „одній із неправославних релігійних общин”, але „слідчих, зрозуміло, цікавить не морально-етичні аспекти (!! – Д.Б.) оборудки”. „Морально-етичні аспекти” зацікавили місцевих газетярів, які присвятили темі продажу „неправославній громаді” кілька матеріалів.

Широко відомим стали факти виокремлення головою облдержадміністрації Б.В.Сіленковим серед релігійних громад представників УПЦ МП. Він на початку 2005 р. провів з місцевим керівництвом цієї церкви публічні зустрічі, при цьому проігнорувавши офіційні запити представників інших релігійних громад області із проханням зустрітися для обговорення проблем релігійного життя в області. Але з часом, завдяки широкому висвітленню цих подій в пресі, подібна вибірковість була припинена.

В області досить високим залишався ступінь порушень права на свободу вираження поглядів та свободу слова.

Моніторингова група Херсонського КВУ зафіксувало 22 повідомлення про порушення права на свободу вираження поглядів та прав журналістів на інформаційну діяльність, що складає 2,9% від загальної кількості всіх повідомлень про порушення, які були зафіксовані нашою моніторинговою групою у регіональних ЗМІ. Ці порушення є фактично типовими для політичної ситуації в країні. Найбільш розповсюдженими порушеними у цій сфері були у 2005 та 2006 рр.:

- Судові позови з вимогами відшкодування моральної шкоди, суми яких є завеликими й такими, що направленні на припинення діяльності органів ЗМІ. Найбільш драматично у минулому році склалася ситуація навколо газети „Чесне слово”. Це видання у 2004 – 2005 рр. надрукувала серію критичних статей про діяльність місцевих суддів, зокрема голови Херсонського апеляційного суду А.Іванищука, а також про діяльність правоохоронних органів, що фактично, на думку авторів публікацій, збанкрутують місцевих підприємців.

В результаті газета програла кілька судових позовів, у тому числі з рішенням сплатити 100 тис. грн. моральної шкоди, її репортер був побитий серед білого дня, а правоохоронні органи не провели належного розслідування цього факту. Весною 2005 р. газета „Чесне слово” припинила своє існування. 2006 р. продовжив сумну практику судових позовів проти місцевих видань. Характерною особливістю нашої області стало продовження фактичного протистояння голови Херсонського апеляційного суду А.Іванищука та низки друкованих видань, яке може закінчитися припиненням виходу ще кількох газет, якщо судові позови будуть задоволені. Судові позови розглядаються вже в другій інстанції.

- Погрози та навіть побиття журналістів та громадських діячів „з боку” героїв їх критичних публікацій та невідомих осіб. Подібні випадки, хоча й мали місце, але у порівнянні з минулими роками їх було на порядок менше, й більшість з них була пов’язана, в першу чергу, з публічним політичним конфліктом навколо постаті голови Херсонської обласної державної адміністрації Б.В.Сіленкова. Так, відомий незалежний журналіст Володимир Марус подав заяву до обласної прокуратури про факт телефонних погроз з боку голови облдержадміністрації Бориса Сіленкова. Подібні погрози з’явилися після критичних матеріалів про діяльність губернатора, що були надруковані в місцевих газетах ("Гривна" №44 від 27.10.05), 2006 рік, нажаль, відзначився кількома трагічними подіями, серед яких однією з найбільш резонансних стала - підпалення квартири відомого журналіста Сергія Яновського.

- Конфлікти між керівниками районної влади та редакціями районної преси. Найбільш гострим став конфлікт між головою Цюрупинської райдержадміністрації Д.Осиповим та редактором Цюрупинської районної газети „Вісник Олешшя” Б.Прищепою, коли редакція намагалася протистояти спробам цензурування власних матеріалів з боку керівника районної державної адміністрації. Ось як розповідав про це редактор Б.Прищепа: «Для того, аби публікація з’явилася в газеті, до рукопису прикріплюють “бігунок”. І поки він не оббіжить чиновників, права на оприлюднення не має». Журналісти вдалися до страйку, голодування та проведення прес-конференції (за матеріалами херсонської преси та інтернте-видань).

В менш гострій формі подібні ситуації у взаємовідносинах районних державних адміністрацій з трудовими колективами районних комунальних друкованих засобів масової інформації. Зокрема, подібні випадки фіксувалися в Білозерському, Бериславському, Високопільському, Скадовському, Цюрупинському та деяких інших районах області. Всупереч чинному законодавству щодо діяльності ЗМІ, були однобічні спроби керівників органів місцевої влади внести зміни до діючих статутів редакцій, установчих угод про співзасновництво друкованого видання, фіксувалися випадки цензурування окремих матеріалів районних газет. Справжньою причиною більшості з цих конфліктів стали спроби усунути керівників газет, які в період президентської кампанії 2004 р. висловлювали іншу політичну точку зору, ніж політики, що прийшли до влади на початку 2005 р. З одного боку, відсутність законних механізмів політичного впливу місцевих керівників на районні комунальні друковані ЗМІ, з іншого боку, повна залежність комунальних ЗМІ від фінансування з місцевих бюджетів, неможливість самостійного існування газет без підтримки з боку влади, стало підґрунтям до гучних конфліктів, спроб нав’язування диктату з боку керівництва адміністрацій та протистояння з боку трудових колективів. Якщо в минулі роки диктат голови райдержадміністрації сприймався як об’єктивна реальність, то в постмайданівській ситуації подібний диктат викликав спротив й конфлікти набули гострого звучання.

Серед найголовніших висновків моніторингу дотримання прав людини, який провела Херсонська обласна організація КВУ, було виявлення серйозних проблем із доступом до інформації. Ця проблема не є унікальною для Херсонської області. Факти обмежень доступу до інформації були виявленні правозахисними організаціями по всій Україні. Викликає занепокоєність, що місцева влада відмовляє у наданні інформації з ситуації із дотриманням саме тих прав людини, які найчастіше порушуються в області. Ми не змогли отримати адекватної інформації через чисельні відмови або ігнорування наших запитів про дійсний стан із дотриманням в області права на власність, права на життя, права на звернення до органів влади, права на захист від катувань та жорстокого поводження, права на справедливий суд.

Загалом, 65% інформації, на яку мають право громадяни й яку ми запитували в органах влади, ми не змогли отримати у зв’язку з безпідставними відмовами представників влади або ігноруванням наших запитів. Прогнозовано закритими для громадськості виявилися правоохоронні органи. З 384 розглянутих питань задоволено тільки 24%, відмовлено у задоволенні 27%, інші проігноровано (найбільш типові відповіді: "непередбаченість обов’язку надання інформації", "конфіденційність даних" та "обмеженість доступу до офіційних документів з метою забезпечення таємниці слідства, справедливого судового розгляду та захисту прав громадян", хоча запитувалася виключно узагальнююча інформація).

Приведемо лише один „сюжет” у вивченні стану дотримання прав людини – спроби виявити об’єктивну картину щодо дотримання права на захист від катувань та жорстокого поводження. Моніторингова група Херсонської обласної організації КВУ, яка фіксувала повідомлення у пресі щодо фактів катувань та жорстокого поводження із громадянами, надіслала до органів прокуратури, внутрішніх справ та до установ охорони здоров’я інформаційні запити, в яких ми намагалися дізнатися про кількість викликів швидких до закритих закладів, кількість осіб, доставлених із закритих закладів до лікарень, кількість осіб, що звернулися до медичних закладів з ушкодженнями, які вони пояснюють діями правоохоронців, кількість скарг на насильницькі дії працівників правоохоронних органів під час перебування підозрюваного під вартою, кількість працівників міліції, покараних у дисциплінарному порядку за насильницькі дії щодо затриманих осіб, кількість кримінальних справ, порушених за частинами 3 та 4 ст. 127 КК України тощо – всього 70 запитань.

З них ми отримали відповіді усього на... 14. На 24% запитань нам відмовилися надати інформацію з огляду на таємність, а 56% запитань просто „не помітили”. У відмовах надати інформацію про дотримання цього права людини найбільшу „активність” проявила прокуратура області. Замість відповідей, які гарантовані нам Конституцією та національним законодавством, представники нашої моніторингової групи стали учасниками гри з відписок. Ми подавали запити, нам або відповідали, або ні, при цьому повідомляючи, що відповіді нам надійшли, ми скаржилися, скарги приходили до виконавців, які нам знову відмовляли у праві отримати необхідну інформацію. Ми навіть отримали листа в якому йшлося про „недоцільність” надавати нам інформацію про стан дотримання прав людини в області (цитуємо відповідь: "враховуючи, що нам невідомо про те, яким чином використовуються надані Вам дані, питання, які Ви ставите, неконкретизовані, прокуратура області вважає недоцільним надавати Вам інформацію про свою діяльність". Ось ще кілька перлів з листування з органами прокуратури: "заборонено втручання засобів масової інформації у діяльність прокуратури".

Подібна ситуація, на наш погляд, пояснюється застарілими формами „радянського способу мислення”, традиційною напіввійськовою закритістю прокуратури, повною відсутністю демократичних змін. Мабуть, найбільш символічною стала відповідь одного з районних прокурорів, який відмовився надати влітку 2005 р. інформацію про кількість карних справ проти фальсифікаторів результатів голосування в його районі. Він відповів, що інформації не дасть, бо обласне керівництво дозволу на це не давало. Й тому „тикати йому статтями законодавства немає ніякого сенсу”. Для зміни подібної ситуації необхідні загальні зусилля, спланована політична кампанія з реформування прокуратури на загальнонаціональному рівні. Мабуть, серед інших заходів варто було б запровадити з боку прокуратури підготовку та оприлюднення Доповідей про головні загрози правам людини, зобов’язати владу надавати інформацію, яка на сьогодні є закритою для широкого загалу.

Загальний висновок моніторингу

Моніторинг стану реалізації громадянських прав людини в Херсонській області продемонстрував серйозні проблеми із дотриманням місцевою владою окремих прав та свобод людини, в першу чергу у праві на доступ до інформації про ситуацію з правами людини. Місцева влада, на наш погляд, не справляється із покладеними на неї обов’язками з забезпечення умов дотримання прав людини.

Рекомендації владі

Органи влади повинні запровадити практику розгорнутого звітування про стан дотримання прав та свобод людини в області.

В публічних звітах необхідно оприлюднювати головні загрози нашим правам та ефективні методи їх захисту.

Вкрай важливою є принципова позиція посадових осіб правоохоронних органів при розслідуванні повідомлень про жорстоке поводження міліції з нашими громадянами.

Необхідно запровадити механізми ефективного громадського контролю за розслідуванням катувань та жорсткого поводження, які сталися в закритих установах.

Однією з умов поліпшення ситуації в області із дотриманням прав людини повинна стати ретельна робота із державними службовцями з вивчення вимог законодавства, застосування найновітніших рекомендацій юристів, правозахисників, експертів.

Рекомендуємо проведення представниками влади постійного моніторингу ЗМІ як ефективного джерела в отриманні інформації про дотримання прав та свобод громадян, її аналізу та реагуванні на оприлюднені факти, може дати можливість більш об’єктивно оцінювати ефективність власних заходів.

Необхідно забезпечити активне залучення громадськості у всіх можливих формах – створення ефективних громадських рад та колегій, проведення професійно підготовлених громадських слухань та обговорень нормативних актів, проведення громадських експертиз, досліджень тощо.

Дементій Білий,

голова Херсонської обласної організації КВУ

Відповідальний за випуск і редактор – Володимир Яворський

Підписано до друку 18 вересня 2006 року.

Формат 60 ´ 84 1/16. Папір офсетний. Гарнітура Тип Таймс. Друк офсетний. Умов. друк. арк. 5,17 Умов. фарб. – від. 5,6

Умов. – вид. Арк. 5,7. Наклад 500.

Українська Гельсінська спілка з прав людини

04071, м. Київ, вул. Олегівська, 36, офіс 309

http://www.helsinki.org.ua

Для безкоштовного поширення

^[1] Підготовлено В.Яворським, УГСПЛ.

^[2] „Протизаконне насильство в органах внутрішніх справ: Соціологічний та історико-правовий аналіз” / Кол. Авторів за заг. Редакцією чл.-кор. АПрН України, д-ра юрид. наук, проф. О.Н.Ярмиша; Передм. Ю.Луценко і Г.Удовенко. – Харків: вид-во Нац. Університету внутрішніх справ, Харківська правозахисна група, 2005.- 212 с. – стор. 44.

^[3] Там же. Стор. 84.

^[4] Там же. Стор. 86.

^[5] Там же. Стор. 101-102.

^[6] Дані Державної судової адміністрації України. Доступно в Інтернеті на сайті ДСАУ: http://www.court.gov.ua.

^[7] Статистичний огляд діяльності судів загальної юрисдикції України впродовж 2005 року. Управління організації роботи з ведення судової статистики, діловодства та архіву судів Державної судової адміністрації України. Доступно в Інтернеті на сайті ДСАУ: http://www.court.gov.ua.

^[8] „Корупція та надання послуг у судовій системі України”. Аналітичний звіт за результатами дослідження. Київський міжнародний інститут соціології. 2006.

^[9] Про стан виконання регіональних програм організаційного забезпечення діяльності судів на 2003 – 2005 роки (станом на 1 січня 2005 року). Лист ДСАУ від 31.01.05 № 6-484/05

^[10] Стан релігійної свободи і рівня толерантності в регіонах України (за результатами опитування). Релігійна панорама, №8-9, 2004 рік. Матеріал підготовлений на виконання проекту “Утвердження толерантності в українському суспільстві шляхом кросс-регіональних і багатовимірних моніторингів релігійних процесів”, який підтримується Міжнародним фондом “Відродження

^[11] Інформація про діяльність друкованих ЗМІ прес-служби Державного комітету з питань телебачення і радіомовлення від 13.10.2005 року. Доступно на сайті Комітету: http://comin.kmu.gov.ua

^[12] Інформація Державного комітету з питань телебачення і радіомовлення станом на 19.09.2005 року. Певні цифри викликають сумнів, оскільки шляхом додавання суми не збігаються у певних рядках: очевидно не враховані декілька ЗМІ, засновані сільськими та селищними Радами. Доступно на сайті Комітету: http://comin.kmu.gov.ua

^[13] Дані Держкомтелерадіо України про суми бюджетної підтримки комунальних друкованих засобів масової інформації України. Доступно на сайті Комітету: http://comin.kmu.gov.ua

^[14] Станом на кінець 2003 року.

^[15] Підготовлено М.Щербатюком, УГСПЛ.

^[16] Л.Шангіна „Про країну, державу та громадян у перехідному віці” // Дзеркало тижня.-№31(610) Субота, 19-25 Серпня 2006 року http://www.zn.kiev.ua/nn/show/610/54246//

^[17] Л.Шангіна „Про країну, державу та громадян у перехідному віці” // Дзеркало тижня.-№31(610) Субота, 19-25 Серпня 2006 року http://www.zn.kiev.ua/nn/show/610/54246//

^[18] Соціально-економічний розвиток України (регіональний розріз) за січень-липень 2006 року http://www.ukrstat.gov.ua/

^[19] Л.Шангіна „Про країну, державу та громадян у перехідному віці” // Дзеркало тижня.-№31(610) Субота, 19-25 Серпня 2006 року http://www.zn.kiev.ua/nn/show/610/54246//

^[20] „Демографічна ситуація в Україні у січні–Червні 2006 року” – Експрес інформація Держкомстату від 14.08.2006 року.

^[21] Політика регіонального розвитку України: особливості та пріоритети. Аналітична доповідь. К.2005р. http://www.niss.gov.ua/book/Varnaly1/index.htm

^[22] Політика регіонального розвитку України: особливості та пріоритети. Аналітична доповідь. К.2005р. http://www.niss.gov.ua/book/Varnaly1/index.htm

^[23] Політика регіонального розвитку України: особливості та пріоритети. Аналітична доповідь. К.2005р. http://www.niss.gov.ua/book/Varnaly1/index.htm

^[24] Схід і Захід України в контексті виборчої компанії – 2006: відмінності, протиріччя, перспективи єднання. Дослідження здійснене в рамках проекту “Схід-Захід України: подолання розколу, формування спільної національної ідентичності”. Проект здійснюється Центром Разумкова за участю Європейського інституту Університету Цюріха за підтримки Швейцарської агенції з розвитку та співробітництва (SDC), представленої Швейцарським бюро співробітництва в Україні

^[25] Соціально-економічне становище України за 2005 рік http://www.ukrstat.gov.ua/

^[26] Соціально-економічний розвиток України (регіональний розріз) за січень-липень 2006 року http://www.ukrstat.gov.ua/

^[27] Соціально-економічний розвиток України (регіональний розріз) за січень-липень 2006 року http://www.ukrstat.gov.ua/

^[28] Соціально-економічний розвиток України (регіональний розріз) за січень-липень 2006 року http://www.ukrstat.gov.ua/

^[29] Крисаченко В.С., Степико М.Т., Власюк О.С. та інші „Український соціум” http://www.niss.gov.ua/book/Krysachenko/index.htm

^[30] Соціально-економічний розвиток України (регіональний розріз) за січень-липень 2006 року http://www.ukrstat.gov.ua/

^[31] Інформація УГСПЛ: index.php?id=1154619398

^[32] Данні Держкомстату на 5 квітня 2006 року: http://www.ukrstat.gov.ua. З січня 2005р. загальна сума заборгованості з виплати заробітної плати включає дані економічно активних підприємств, суб’єктів господарювання, щодо яких реалізовуються процедури відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом, а також економічно неактивних підприємств. Динаміка показників приведена у відповідність до даної методології.

^[33] Соціально-економічний розвиток України (регіональний розріз) за січень-березень 2006 року http://www.ukrstat.gov.ua/

^[34] „Моніторинг дискримінації окремих категорій працівників – шахтарів у соціально-економічній практиці Луганської області” index.php?id=1129034229

^[35] „Моніторинг дискримінації окремих категорій працівників – шахтарів у соціально-економічній практиці Луганської області” index.php?id=1129034229

^[36] „Моніторинг дискримінації окремих категорій працівників – шахтарів у соціально-економічній практиці Луганської області” index.php?id=1129034229

^[37] Тимошенко Н. „До питання функціонування об’єктів соціальної інфраструктури в сільській місцевості” Інститут сільського розвитку http://icp.org.ua/ukr/aspekt/aspekty/infrastr/2004/11/22/do_pitannja_funktsio_60.html

^[38] Тимошенко Н. „До питання функціонування об’єктів соціальної інфраструктури в сільській місцевості” Інститут сільського розвитку http://icp.org.ua/ukr/aspekt/aspekty/infrastr/2004/11/22/do_pitannja_funktsio_60.html

^[39] Соціально-економічний розвиток України (регіональний розріз) за січень-вересень 2005 року http://www.ukrstat.gov.ua/

^[40] В.Мартин „За кордоном я багато думав, чому Україна не живе так, як західна Європа. Тут зрозумів...” // Дзеркало тижня.-№4(583) Субота, 4-10 Лютого 2006 року http://www.zn.kiev.ua/nn/show/583/52487/

^[41] „Моніторинг дискримінації окремих категорій працівників – шахтарів у соціально-економічній практиці Луганської області” index.php?id=1129034229

^[42] Рішення Господарського суду м. Києва від 22.04.2005 р. Юридична газета, 2005, 05, № 9

^[43] Кур’ята-Стасів Н. „Сільська школа: бути чи не бути ?” http://www.svidomo2006.org.ua/analytics/r815.html

^[44] Кур’ята-Стасів Н. „Сільська школа: бути чи не бути ?” http://www.svidomo2006.org.ua/analytics/r815.html

^[45] Брати Каправнови „Закон братів Капранових” Українська правда http://www.pravda.com.ua/news/2005/12/15/36660.htm

^[46] Епідемічна ситуація з ВІЛ/СНІД в Україні. Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні http://www.helpme.com.ua/ua/article/id.392/cid.1/default.print

^[47] Епідемічна ситуація з ВІЛ/СНІД в Україні. Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні http://www.helpme.com.ua/ua/article/id.392/cid.1/default.print

^[48] М. Лістровий Проблема туберкульозу в Україні Медична газета „Здоров’я України” http://www.health-ua.com/articles/1035.html

^[49] Министр здравоохранения убежден, что у сельской медицины есть будущее http://www.podrobnosti.ua/health/2006/01/21/279554.html

^[50] Є. Рибка, Й.Хартманн „Держава виношувати чужих дітей дозволяє, але процес не контролює” http://www.liga.net/news/208086.html

www.helsinki.org.ua

Фотогалерея акції

Архів

Норми

Іншi

Погляд

Дискримінація по-українські: проблема існує, але її не існує

З восьмого серпня до другого вересня Україна звітуватиме в Женеві у Комітеті з подолання расової дискримінації про виконання Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації. За цим посиланням можна ознайомитись з офіційним звітом нашої держави. Якщо його почитати, то складається враження, що наші чиновники тільки тим і займаються, що працюють над подоланням дискримінації на расовому та етнічному ґрунті. І дискримінація ця якщо не подолана, то уже майже не існує, так дрібниці.