Загальна Декларація Прав Людини: що змінилося за 60 років
Європа та Центральна Азія
В 1948 році Європа лежала спустошеною після Другої Світової війни. Незабаром її розділила «холодна війна». У наступні 60 років саме гіркий досвід цих подій серйозно вплинув на менталітет окремих людей та спільнот, оскільки регіон прагнув процвітати, домагатися верховенства права і гарантувати безпеку.
Протягом десятиріччя Західна Європа фактично створила пан-європейську регіональну структуру – основу для створення небаченої у світі системи прав людини - та перетворила місцеве вугільне і сталеве співтовариство у союз з масштабним економічним і політичним впливом.
У той час Рада Європи розробила перший міжнародний юридичний інструмент, здатний захистити права людини, створила європейський Суд Прав людини для посилення цього інструменту, і заснувала Парламентську Асамблею. Налічуючи на даний момент 47 держав-членів, система Ради була укріплена спеціальним Уповноваженим з прав людини і різними моніторинговими органами. Це бачення прав людини, плюралістичної демократії і правових норм залишається і надалі.
Економічні співтовариства, засновані ще в 1950-х, зараз розвинулися до масштабів Європейського союзу. Сьогодні ЄС розширюється в новому діапазоні, охоплюючи нові держави, що належали до колишнього комуністичного блоку, прагнучи «союзу цінностей», у центрі внутрішньої і зовнішньої політики якого були б права людини.
Післявоєнна політична конфігурація Європи була відображена під час створення Організації Безпеки і Співпраці в Європі (ОБСЄ). Це - найбільша в світі регіональна організація безпеки, з 56 державами-учасницями, включаючи деякі держави Середньої Азії. Початок її створення сягає аж 70-х, років розрядки, які послужили основою для діалогу між Сходом і Заходом. Одним з ключових результатів діяльності ОБСЄ був "процес Хельсінкі", який у свою чергу спровокували створення ряду неурядових організацій, що моніторили дотримання державами прав власних громадян.
Як би там не було, цей шлях не був легким. За ці 60 років у процес втручалися військові диктатури Греції, Португалії, Іспанії, Туреччині, репресивні держави радянського блоку. Озброєні групи силоміць прагнули просунути ідеологію меншості. Конфлікти роздирали країни колишнього Радянського Союзу та колишньої Югославії. З'явилися нові держави, частина з них залишаються об'єктами з невирішеним статусом, не визнаними міжнародним співтовариством.
Головні проблеми все ще не вирішуються. Більша частина регіону розвивається стабільно, але злочини, скоєні підчас нещодавніх конфліктів, залишаються безкарними, і десятки тисяч переміщених осіб і досі не можуть через це повернутися додому. Більша частина регіону процвітає, але не для людей, позбавлених фундаментальних економічних і соціальних прав, або тих, що стали жертвами проявів расизму чи інших форм дискримінації.
Європа як магніт вабить людей, що втікають від переслідувань, насильства та бідності, але зустрічає їх репресивними заходами проти «нелегальної міграції». Всі держави регіону занепокоєні безпекою, але її постійно підривають ті, хто ставить її понад правами людини в ім’я боротьби з тероризмом, або ті, хто зловживає нею для правами для придушення інакомислення чи людей, які намагаються змінити існуючий порядок.
Європа та Центральна Азія - все ще небезпечна територія для незліченних жертв насильства в сім'ї.
Гіркою правдою є й те, що цей регіон проголошує себе лідером у галузі захисту прав людини, проте існує вражаюча прірва між риторикою і дійсністю, стандартами і заявами, принципами і роботою.
Держави, які добровільно вступили до різних об’єднань регіональних інституцій, так само добровільно ухиляються від власних зобов'язань – атакуючи та руйнуючи права людини, не демонструючи політичної волі поборювати головні причини насильства.
Огляд 2007 року
Безпека та права людини
Найбільш вражаючим порушенням є сприяння викраденням людей. При дослідженні цього питання у 2007 році були остаточно підтверджені факти співучасті європейських країн в секретній програмі США щодо незаконних арештів. Також доведена причетність урядів Європи до таємних вивезень людей до інших країн, примусових зникнень, тортур та жорстокого поводження.
Урядам було вказано на прогалини в законодавствах, що полегшили роботу іноземним і європейським розвідкам та захистили їх від відповідальності, проте відповіддю урядів на це стала мовчанка та відсутність конкретних кроків.
У багатьох країнах безпека ставилася вище прав людини, на шкоду тому і іншому. Казахстан, Росія і Узбекистан продовжували співпрацювати між собою та з Китаєм під гаслами регіональної безпеки і «війни з тероризмом». Методи, що використовувалися при цьому, порушували їх зобов’язання щодо міжнародних прав людини та законодавства про біженців, - зокрема, людей примусово повертали до країн походження, не звертаючи увагу на те, що їм загрожували тортури та інші серйозні порушення.
Британський уряд, ігноруючи всесвітню заборону на тортури, депортував до країн походження осіб, яких вважав загрозою для національної безпеки держави, хоча їм там загрожували серйозні порушення прав людини. Це було зроблено лише на підставі «дипломатичних гарантій», які не мають жодної законної сили. Уряд Великобританії також спробував переконати інші європейські держави, а також Європейський Суд з Прав Людини, що ці «гарантії» були законними.
Туреччина й Таджикистан викликали занепокоєння відсутністю справедливих судових процесів під час розгляду справ, що підпадали під закони проти тероризму.
Біженці, шукачі притулку та мігранти
Іноземні громадяни, у тому числі ті, хто шукає міжнародного захисту, продовжували постійно ставати жертвами порушень прав людини. Чоловіків, жінок та дітей не допускали до процедур отримання притулку; одні були незаконно затримані, іншим відмовляли в необхідному забезпеченні і юридичній підтримці. Багато людей були незаконно вислані, перш ніж вони озвучили свої вимоги, а дехто був депортований до країн, які порушують права людини. У деяких регіонах біженці були вимушені жебракувати.
Нові законодавства в таких країнах, як Бельгія, Франція і Швейцарія обмежили права біженців і мігрантів.
Расизм і дискримінація
На території регіону і надалі була поширена дискримінація Ромів, яких в значній мірі виключили з суспільного життя і не надавали у повній мірі доступу до житла, працевлаштування і медичного обслуговування. У деяких країнах влада не могла гарантувати дітям Ромів доступну освіту без дискримінації. Натомість уряди нерідко пропагували створення спеціальних класів або шкіл для Ромів, де викладали за скороченою програмою. Роми, поряд з євреями і мусульманами, ставали жертвами злочинів ненависті. У Росії жорстокі расистські напади відбувалися з хвилюючою регулярністю.
Багато людей зіткнулися з дискримінацією на шляху легалізації свого правового статусу, особливо переміщені особи з колишньої Югославії та колишнього Радянського Союзу, права яких були обмежені і вони мали проблеми з проходженням реєстрації та отриманням посвідок на проживання.
Влада Литви, Польщі, Молдови та Росії продовжує підтримувати атмосферу нетерпимості до спільнот лесбіянок, геїв, бісексуалів і трансвеститів (ЛГБТ). Деякі високопоставлені чиновники відкрито демонстрували свою ненависть до гомосексуалістів та блокували публічні заходи. У Латвії, на відміну від попередніх років, був дозволений марш транссексуалів, який охоронявся поліцією від протестуючих демонстрантів.
Відповідальність і безкарність
Незважаючи на певний прогрес у подоланні безкарності за злочини 90-х на території колишньої Югославії, багато військових злочинців і обвинувачуваних у злочинах проти людства продовжували ухилятися від правосуддя. Це відбувалося через недоліки співпраці країн колишньої Югославії з Міжнародним Трибуналом, а також внаслідок недостатніх зусиль національних судів.
На території регіону продовжували використовувати тортури та жорстоке поводження для вибивання показів та свідчень. Нерідко такі заходи мали расистське забарвлення. Брехня з боку поліції, перешкоджання негайному доступу до адвоката, страх жертв перед репресіями, відсутність незалежної системи контролю щодо скарг, корупція у судовій та правоохоронній системі – все це перешкоджало боротьбі з безкарністю. Неспроможність проводити швидкі, повні і безсторонні розслідування подібних порушень укріпили культуру безкарності в таких країнах як Боснія і Герцеговина, Молдова, Іспанія, Росія, Туреччина, Туркменістан, Україна і Узбекистан.
Смертна кара
Істотний прогрес спостерігався у відміні смертної кари по всьому регіону. У травні Казахстан і Таджикистан зменшили число злочинів, за які призначалася страта – у цьому переліку залишилися лише злочини, пов'язані з тероризмом. У червні Киргизстан і Узбекистан внесли поправки до законодавства, замінюючи страту на довготривале або довічне ув’язнення. Проте Узбекистан відмовився накласти мораторій на виконання страт до того, як ці поправки наберуть чинність, тобто до січня 2008.
Опираючись загальній тенденції, Білорусь залишалася стійкою в ролі останнього ката Європи. Там, як у всіх інших країнах, що практикують смертну кару, проблемою залишається таємниця страти: родичам не видають тіло страченої людини і не вказують місце поховання. Статистичні дані по стратах також не були оприлюднені.
Насильство щодо жінок
Насильство щодо жінок і дівчаток було поширене у всьому регіоні та серед усіх соціальних груп. Це були словесні та психологічні образи, сексуальне та інше насильство, економічний контроль та вбивства. Лише невисокий відсоток жінок повідомив про таке насильство, решта мовчали, через побоювання помсти з боку партнерів-насильників; через побоювання судового переслідування за інші злочини; вважаючи себе винними; через побоювання щодо "ганьби" сім'ї; фінансову ненадійність; небезпечний статус іммігрантки; брак притулків або інших ефективних заходів для гарантованого захисту себе і своїх дітей. Але перш за все, через широко розповсюджену безкарність насильників.
Жінки також часто не вірили, що місцева влада розцінить насильство саме як злочин, а не як приватне питання, і вживе хоч якихось заходів. Відсутність у жінок віри в правосуддя не лише не допомагала роботі з індивідуальними випадками, але також і перешкоджала розслідувати подібні злочини в суспільстві і розглядати саму природу проблеми.
Водночас із деякими позитивними кроками законодавчого захисту у цьому питанні, залишаються й критичні моменти. Окремі країни не мають жодного закону, що криміналізує насильство в сім'ї, а деякі були не в змозі зібрати всебічні статистичні дані; подібні недоліки таким чином перешкоджали наданню відповідних послуг жертвам та попередженню насильства.
Починаючи з 2006 року, поліція і суди Грузії застосовують новий закон про насильство в сім'ї, коли суди та поліція у багатьох випадках можуть видавати обмежувальні приписи для захисту жертв. Проте, деякі головні положення закону не були імплементовані прозоро або повністю, і число притулків для жертв насильства в сім'ї залишалося недостатнім. В Іспанії були введені нові позитивні заходи, зокрема, протокол для працівників служби охорони здоров'я, що мають справу з жертвами насильства в сім'ї. Проте, жінки-мігрантки залишалися особливо уразливими для насильства, продовжуючи потерпати від практичної дискримінації, намагаючись отримати доступ до правосуддя та основних ресурсів – фінансової, психологічної допомоги, а також можливості жити у притулках.
Торгівля людьми
По всій Європі у 2007 року жінки, чоловіки та діти ставали жертвами торгівлі людьми для експлуатації у неофіційних секторах - домашні роботи, сільське господарство, виробництво, будівництво, сфера послуг. Надзвичайно поширеною була сексуальна експлуатація, що процвітала завдяки бідності, корупції, недостатності освіти і соціальній нерівності.
Замість того, щоб визнати даних осіб жертвами злочинів та захищати їх права, влада більшості країн розглядала їх як злочинців, нелегальних іноземців, або використовувала їх під час судових процесів. Допомога цим людям надавалася досить умовно, лише за їх згоди співпрацювати з слідством. Така співпраця часто ставила під загрозу безпеку цих людей і членів їх сімей.
Дуже рідко жертви отримували доступ до компенсацій та реабілітаційних послуг. Людей без права на проживання в країні зазвичай висилали, що часто призводило до перепродажу та повторного насильства.
Багато держав не хотіли розуміти того, що їхні зусилля мають бути сконцентровані на пошані та захисті прав жертв торгівлі людьми. У Греції величезна кількість жінок не могла скористатися своїми правами на захист та допомогу і уникнути продажу в рабство. У Швейцарії, поки йшло розслідування, жертвам торгівлі людьми давали тимчасову посвідку на проживання, проте разом із закінченням розслідування люди втрачали право на проживання в цій країні.
У 2007 році число країн, що ратифікували угоду Ради Європи по протидії торгівлі людьми, досягло 10; передбачається, що дана угода набрала чинності для цих країн з лютого 2008 року. У Португалії, зокрема, жертви торгівлі людьми вже не класифікуються як нелегальні мігранти.
Репресії інакомислення
У багатьох районах регіону скорочувався простір для незалежних голосів та громадянського суспільства, а свобода слова та зборів опинилася у небезпеці. У Туреччині залишалися в силі закони, які придушували дисидентські думки, а адвокати, журналісти і захисники прав людини ставали жертвами переслідувань, погроз, несправедливих судових процесів і нападів. Атмосфера нетерпимості особливо загострилася у січні 2007, після вбивства турецько-вірменського журналіста Хранта Дінка.
В Узбекистані стан із дотриманням свободи слова і зборів продовжував погіршуватися, аж ніяк не зменшився тиск на правозахисників, активістів і незалежних журналістів. У Білорусі і надалі придушувалося громадянське суспільство, будь-яка форма громадської діяльності, не санкціонована державою, включно з релігійне віросповіданням, переслідувалася в судовому порядку, а право на свободу слова, асоціацій і зборів ігнорувалося. І хоча новий президент Туркменістану докорінно змінив деякі напрямки політики своїх попередників, це аж ніяк не вплинуло на вдосконалення в галузі дотримання прав людини.
Дисиденти, незалежні журналісти, громадянські активісти суспільства і члени релігійних меншин були серед затриманих або ув’язнених. В Азербайджані незалежні та опозиційні журналісти постали перед судом, обвинувачені в наклепі, переслідувалися чиновниками, а в деяких випадках навіть ставали жертвами фізичних нападів. Дві опозиційні газети були закриті, а наклади цих газет з політичними виступами були конфісковані місцевими органами влади або заборонені для продажу.
Російська влада все більш нетерпима до інакомислення і критики, тавруючи подібні факти як "непатріотизм". Протягом року очевидне порушення цивільних і політичних прав в Росії відбувалося у зв’язку із парламентськими виборами у грудні. Організації, що не підпорядковувалися владі, продовжували зазнавати утисків та потерпати від обтяжливих вимог, накладених внесеними до законодавства змінами. У Чечні та у північній частині Кавказу люди у пошуках правосуддя зустрічалися з залякуваннями і репресіями.
Незважаючи на погрози, залякування і арешти, захисники прав людини у всій Європі залишалися прихильниками ідей 1948 року. Вони були рішучими в своїй роботі і надихали інших приєднатися до них для прояву пошани до прав всіх людей.
