Порушені обіцянки
Світові лідери повинні вибачитися за те, що не змогли дотримати обіцянок домогтися справедливості та рівності, що містяться у Загальній Декларації Прав людини (ЗДПЛ), прийнятій 60 років тому. За минулі шість десятиліть, багато урядів швидше показали велику зацікавленість у зловживанні владою або переслідуванні особистого політичного інтересу, ніж у пошані прав тих, ким вони керують.
Ми не можемо заперечувати прогресу в розвитку міжнародних, національних і місцевих норм прав людини, систем і установ. У різних країнах світу було здійснено багато позитивного, спираючись на ці стандарти і принципи. Сьогодні, все більше країн забезпечують конституційний і юридичний захист прав людини, ніж будь-коли раніше. Лише частина держав відверто заперечує право міжнародного співтовариства ретельно слідкувати за дотриманням ними прав людини. 2007 рік був першим повним роком діяльності Ради ООН з прав людини, у межах якої усі держави - члени ООН погодилися на суспільні дебати щодо дотримання ними прав людини.
Проте, несправедливість, нерівність і безкарність – і надалі залишаються ознаками сьогоднішнього світу.
У 1948 році у єдиному небаченому пориві світові лідери об'єдналися, щоб прийняти ЗДПЛ. Держави-члени новоствореної ООН продемонстрували велику передбачливість і мужність, виявивши віру у глобальні цінності. Вони все ще були під впливом жахіть Другої світової війни, і відчували похмуру реальність «холодної війни», яка вимальовувалася у майбутньому. Їхнє бачення не було обмежене тим, що відбувалося лише в Європі. 1948 був також роком, коли Бірма отримала незалежність, вбили Махатму Ганді, і закони апартеїду вперше були введені в дію у Південній Африці. Значна територія світу все ще залишалася колоніальними володіннями.
Творці ЗДПЛ діяли, виходячи з віри у те, що лише багатогранна система глобальних цінностей, заснована на рівності, правосудді і верховенстві права, зможе протистояти майбутнім викликам. Вони були справжніми лідерами - вони опиралися тиску конкуруючих політичних таборів. Вони заперечили ієрархію прав людини, проголосивши рівність між правом на свободу слова і правом на освіту, правом бути вільним від тортур і правом на соціальне забезпечення. Вони визнали: універсальність прав людини - кожна людина народжується вільною і рівною з іншими; їхню неподільність - всі права, економічні, соціальні, громадянські, політичні або культурні, мають бути дотримані однаково - це підстава для колективної безпеки усього людства.
Проте у наступні роки справжнє лідерство поступилося задоволенню вузьких політичних інтересів. Права людини стали м’ячем у грі двох 'супердержав', поділених ідеологічною та геополітичною боротьбою за встановлення панування. Одна сторона заперечувала громадянські та політичні права, а інша занижувала економічні і соціальні права. Права людини використовувалися як інструмент для виправдання власної стратегії, замість того, щоб сприяти розвитку гідності людей і їхньому добробуту. Країни, що отримали незалежність, стали закладниками цих надпотужних змагань, намагаючись то побудувати демократію і верховенство права, то відкинути їх заради різних форм авторитаризму.
Сподівання здійснення прав людини в світі зросли із закінченням «холодної війни», але були розбиті вибухом етнічних конфліктів та розвалу держав, глобальними гуманітарними кризами, що були відзначені масовими та жахливими порушеннями прав людини. Тим часом корупція, погане керівництво та розповсюджена безкарність за порушенні прав людини неподільно володарювали у багатьох країнах світу.
Ледве ми увійшли в ХХІ-е століття, терористичні акти 11 вересня 2001 року знову спричинили перетворення дискусій щодо прав людини у деструктивні та руйнівні суперечки між "західним" та "незахідним" світом, обмеживши свободи, під’южуючи підозри, побоювання, дискримінацію і упередження серед урядів і народів.
Процеси економічної глобалізації принесли як нові обіцянки, так і нові виклики. Хоча світові лідери стверджували, що роблять усе можливе для боротьби з бідністю, вони як правило ігнорували порушення правами людини, які призводять до бідності і посилюють. ЗДПЛ залишилася лише обіцянками на папері.
І сьогодні, озираючись назад, найдивнішою нам видається єдність, продемонстрована усіма державами-членами ООН під час прийняття ЗДПЛ без єдиного голосу "проти". У той час як нині, стикаючись з численними кризами щодо прав людини, які вимагають невідкладного вирішення, серед світових лідерів немає спільного бачення виходу того, як вирішити сучасні проблеми з правами людини у світі, що надалі залишається охопленим страхом, небезпекою та нерівністю.
Політична ситуація сьогодні дуже відрізняється від тієї, що була 60 років тому. Сьогодні існує набагато більше країн, ніж в 1948 році. Деякі колишні колонії тепер стали потужними світовими гравцями поряд з їхніми колишніми колонізаторами. Чи можемо ми очікувати, що ці нові та старі гравці об'єднаються, як це зробили їхні попередники у 1948 році і підтвердять вірність правам людини? Звіт за 2007 рік не налаштовує на оптимізм. Чи зможуть нові лідери та тиск з боку громадянського суспільства змінити ситуацію у цьому ювілейному році?
Похмурі досягнення
США як потужна держава встановлює норми державної поведінки для усього світу. Адміністрація США використовуючи юридичну казуїстику, від якої захоплює дух, продовжила намагання підірвати абсолютну заборону на застосування тортур та жорстокого поводження. Вищі посадові особи відмовилися засудити сумнозвісну практику "вливання води" (тортури водою). Американський президент дозволив ЦРУ продовжувати практику секретних затримань та допитів, хоча вони прирівняні до міжнародних злочинів, кваліфікованих як примусові зникнення. Сотні ув’язнених в Гуантанамо та Баграмі, тисячі в Іраку, продовжували утримувати без звинувачення або суду, багатьох більше шести років. Американський уряд не спромігся уповні притягти до відповідальності винних у зловживаннях збройних сил в Іраку. Наказ, виданий Коаліцією Тимчасового Уряду (КТУ) у червні 2004 р. гарантував недоторканність від переслідування в іракських судах іноземним приватним військовим силам і фірмам безпеки, які працюють в Іраку, що становить перешкоду для відповідальності. У 2007 року підозри у тому, що 17 мирних жителів Іраку були вбиті охоронцями приватної компанії безпеки, Блекуотер, у вересні 2007 року, викликали загальне занепокоєння. Ці дії мали нічого спільного з боротьбою з тероризмом, і нашкодили престижу США та їх впливу за кордоном.
Лицемірство закликів американської адміністрації до демократії та свободи за кордоном було продемонстровано тривалою підтримкою президента Мушаррафа, у той час, коли він заарештував тисячі адвокатів, журналістів, захисників прав людини і політичних активістів, які закликають до демократії, верховенства права і незалежності судової влади у Пакистані. Незважаючи на те, що президент Мушарраф незаконно встановив надзвичайне положення, звільнив Міністра Юстиції і заповнив вищі суди більш слухняними суддями, адміністрація США виправдовувала його підтримку, як "незамінного" союзника у "війні з терором". Проте, зростання небезпеки у містах і прикордонних районах Пакистану, вказує на те, що репресивна політика президента Мушаррафа, спрямована не на зупинення екстремістського насильства, а на примусові зникнення і свавільні арешти, спровокувала заохоченню антизахідних почуттів та породила нестабільність у регіоні. Жителі Пакистану відмовилися від підтримки політики президента Мушаррафа тоді, як США продовжують її підтримувати.
Світ потребує від США, щоб вони були щиро віддані правам людини, як удома, так і за кордоном. У листопаді 2008 року, американці оберуть нового президента. Наступна адміністрація США, якщо вона хоче мати моральне право говорити про лідерство у правах людини, повинна закрити Гуантанамо і або судити затриманих у звичайних федеральних судах або звільнити їх. Вона повинна скасувати Закон про Військові Комісії і гарантувати пошану до міжнародного гуманітарного права і прав людини у збройних силах і силах безпеки. Вона повинна поставити поза законом свідчення, отримані під примусом і засудити усі види тортур та жорстокого поводження, незалежно від їх мети. Новий уряд повинна розробити розумну стратегію щодо світу і безпеки. Вона повинна припинити підтримку авторитарних лідерів, а натомість підтримувати демократичні інституції, верховенство права та права людини, що забезпечить довгострокову стабільність. І вона повинна бути готовою покласти край ізоляції США у міжнародній системі прав людини і конструктивно співпрацювати з Радою ООН з прав людини.
Якщо адміністрація США у попередні роки відрізнялася відвертою зневагою до міжнародного права, європейські уряди продемонстрували схильність до подвійних стандартів. Європейський союз (ЄС) стверджує, що заснований на "союзі цінностей, об'єднаних пошаною до верховенства права, сформованих за спільними стандартами і консенсусом, спрямованих на толерантність, демократію, і права людини". У 2007 році виявилися нові свідоцтва того, що багато держав-членів ЄС обрали інший шлях або таємно змовилися з ЦРУ щодо викрадень, таємних арештів і незаконних передач затриманих країнам, де вони були піддані тортурам та жорстокому поводженню. Незважаючи на неодноразові заклики Ради Європи вжити відповідних заходів для попередження використання європейської території для секретних арештів, жоден уряд повністю не розслідував ці злочини.
Навпаки, деякі європейські уряди намагалися повернутися до ситуації, яка була перед 1996 роком, коли Європейський суд з прав людини, заборонив повернення підозрюваних до країн, де вони могли опинитися у небезпеці тортур. В одному з двох випадків, які розглядалися у 2007 році, Європейський прийняв рішення, яке ще раз підтвердило абсолютну заборону тортур та жорстокого поводження.
У той час, як існує багато скарг на надмірне регулювання справ у ЄС, мало хто звертає увагу на недостатнє регулювання ЄС у галузі прав людини. ЄС неспроможний притягти до відповідальності власних членів за порушення прав людини, якщо це не підпадає під законодавство ЄС. Агентству Фундаментальних Прав (АФП), створеному у 2007 році, надали настільки обмежений мандат, що воно не може зажадати від держав жодної реальної відповідальності. Якщо для країн кандидатів, які бажають вступити в ЄС, встановлюється висока планку щодо прав людини, то як тільки їм дозволяють увійти, вони в можуть порушувати міжнародні норми, не побоюючись відповідальності перед ЄС.
Яке має право ЄС або держави-члени ЄС закликати до пошани прав людини у Китаї або Росії, коли самі вони сприяють тортурам? Чи може ЄС просити, щоб інші – бідніші - країни тримали кордони відкритими, якщо його власні держави-члени обмежують права біженців та шукачів притулку? Чи може ЄС проповідувати толерантність за кордоном, якщо сам він не в змозі подолати дискримінацію Ромів, мусульман і інших меншин, що живуть у межах його кордонів?
Як і для США, поточний рік принесе важливі політичні зміни і для ЄС,. Лісабонська угода, підписана урядами ЄС в грудні 2007 року вимагає встановлення нових зобов'язань, які будуть поширені між державами-членами союзу. У деяких ключових державах-членах ЄС відбуваються вибори та інші події, що можуть призвести до нового політичного лідерства. Вони відкривають нові можливості для дій на захист прав людини в межах ЄС і всього світу.
Оскільки США і ЄС неспроможні дотримати права людини, зменшується їхній вплив на інші країни. Найяскравіший приклад цього мав місце у М’янмі у 2007 році. Військова хунта люто розправилася з мирними демонстраціями на чолі з ченцями, здійснювала напади на монастирі і закривала їх, конфіскувала і зруйнувала власність, била і затримувала протестуючих, тримала в заручниках друзів і членів їхніх родин. США і ЄС в найкоротші терміни засудили ці дії і ввели ембарго на торгівлю і постачання зброї, але це не вплинуло на ситуацію з правами людини. У М’янмі заарештували тисячі людей, серед них щонайменше 700 в’язнів сумління, у тому числі найвідоміша Нобелівська лауреатка Аунг Сан Сью Кьї, яка 12 з 18 років ув’язнення провела під домашнім арештом.
Як у М’янмі, так і в Дарфурі, західні уряди були не в змозі змінити становище з правами людини. Міжнародне обурення та розмах політичної активності громадянського суспільства підняли назву Дарфура на рівень світової совісті, але це анітрохи не вплинуло на стражданні людей. Вбивства та насильство невпинно продовжуються, і конфлікт у будь-який момент може стати складнішим, а політичне врегулювання більш віддаленим. Незважаючи на низку рішень Ради Безпеки ООН, змішані сили Африканського Союзу/ООН так і не були розгорнуті уповні у регіоні.
Нові сильні гравці на політичній арені
У ситуації з М’янмою та Дарфуром світ дивився не на США, а перш за все на Китай, як на країну з величезним економічним і політичним потенціалом, яка може вплинути на стан речей – і не без причин. Китай - найбільший торгівельний партнер Судану і другий за величиною торгівельний партнер М’янми. Дослідження Amnesty International показало, що Китай продавав зброю у Дарфур всупереч ембарго ООН. Китай довго виправдовував підтримку таких одіозних урядів, як Судан, М’янма та Зімбабве тим, що визначаючи права людини як внутрішнє питання суверенних держав, і не як проблему своєї зовнішньої політики - оскільки це задовольняло політичні та комерційні інтереси Китаю.
Проте позиція Китаю не є постійною чи монолітною. У 2007 році Китай проголосував на користь розгортання сил по підтримці миру у Дарфурі, чинив тиск на М’янму, переконуючи уряд цієї країни прийняти візит спеціального Представника ООН і не так відверто підтримував президента Зімбабве Мугабе. Потреба в надійних джерелах енергії і інших природних ресурсах можуть мотивувати Китай до змін в політиці, так само, як у минулому ті ж чинники змусили його розпочати стосунки з репресивними режимами. Amnesty International і інші правозахисні організації давно стверджували, що країни з поганим становищем у галузі дотримання прав людини не створюють хороших умов для бізнесу - бізнес потребує політичної стабільності, і права людини сприяють цьому. Можливо, Китай починає визнавати, що підтримка нестабільних режимів з поганою ситуацією з правами людини не створює хорошої репутації у бізнесі, і потреба захищати власних громадян на активи за кордоном призводить до підтримки глобальних цінностей, які створюють довгострокову політичну стабільність.
Та незважаючи на ці дипломатичні зміни, Китаю належить пройти ще довгий шлях. Він залишається найбільшим постачальником зброї Судану з 2004 року. Він наклав вето на рішення Ради Безпеки ООН, яке мало засудити порушення прав людини у М’янмі у січні 2007 року. Китай повинен виконати обіцянки, які зробив відносно прав людини у період підготовки до Олімпійських Ігор в Пекіні. Деякі позитивні реформи у галузі застосування смертної кари та полегшення правил функціонування закордонних ЗМІ в 2007 році були затьмарені переслідуванням місцевих правозахисників та журналістів та розширенням застосування "трудового перевиховання" – формою адміністративного ув’язнення без звинувачення або суду.
Підготовка до Олімпійських Ігор в Пекіні забезпечила не стільки удосконалення, скільки приводи для конфронтації щодо прав людини в Китаї. Міжнародне співтовариство повинне буде розвинути ефективну стратегію для того, щоб перевести діалог з Китаєм щодо прав людини на продуктивніші та ефективніші рейки. Китайський уряд зі свого боку повинен визнати, глобальне лідерство несе з собою обов'язки і очікування, і що світовий гравець не може ігнорувати цінності і принципи, які формують колективну ідентичність міжнародного співтовариства.
А як лідерство Росії позначається на ситуації з правами людини? Упевнена в собі Росія, економічний ріст якої базується на нафтових доходах, придушила політичне інакомислення, чинила тиск на незалежних журналістів і ввела законодавчі засоби управління, щоб приборкати неурядові організації. У 2007 році мирні демонстрації громадян розганялися силоміць, а адвокатам, захисникам прав людини і журналістам погрожували і нападали на них. Судова система залишалася залежною від тиску виконавчої влади. Корупція, що поширюється, підірвала верховенство права і довіру людей до справедливості. Безкарність у Чечні і надалі панувала, через що дехто з жертв шукав правосуддя в Європейському Суді з прав людини в Страсбурзі.
Чи візьме новий російський президент Дмитро Мєдвєдєв курс на інший підхід до прав людини у 2008 році? Він міг би зробити це, якщо інші країни подали б йому приклад того, що довгострокова політична стабільність і економічне процвітання можуть бути побудовані лише у відкритих суспільствах і відповідальних державах.
Якого лідерства ми можемо очікувати від зростання повноважень Індії, Південної Африки або Бразилії, якщо ці постійні члени Ради Безпеки ООН більше підривають права людини, аніж просувають їх?
Індія, як відомо, ліберальна демократична країна з сильною юридичною традицією прав людини і незалежною судовою владою, могла б стати зразком для наслідування. Індія відіграла позитивну роль у Раді з прав людини ООН. Імовірно, що саме вона допомогла примиренню керуючих партій та маоїстських повстанців у Непалі, припинивши тривалий збройний конфлікт, наслідком якого були масові порушення права людини. Але вона потребує більшої ефективності у дотриманні прав людини на власній території та рішучості у відстоюванні прав людини на міжнародній арені. У той час, як уряд М’янми люто придушував мирні протести ченців та інших людей, індійський уряд продовжував вести з хунтою переговори по нафтовидобуванню. У Нандіграме, Західній Бенгалії, сільські співтовариства стали жертвами нападів, поранень та вбивств при співучасті поліції, коли вони виступили проти запровадження Спеціальної Економічної Зони для промисловості в їхньому регіоні.
Роль Південної Африки в НТРА (Нове Товариство Розвитку Африки) - з наголосом на хорошому управлінні – породила сподівання, що африканські лідери візьмуть на себе відповідальність за вирішення африканських проблем, у тому числі з правами людини. Але південноафриканський уряд відмовився висловитися проти порушень прав людини у Зімбабве. Однак права людини універсальні і є однаковими для всіх - жодна інша країна не знає цього краще, аніж Південна Африка. Тому ця країна має більшу моральну відповідальність за просування універсальних цінностей скрізь, де б вони не порушувалися.
Такі країни, як Бразилія і Мексика досить ефективно просували права людини на міжнародному рівні та підтримували структури ООН з прав людини. Проте, якщо вони не подолають прогалин між зовнішньою політикою та ситуацією з правами людини у себе вдома, довіра до їхньої відданості правам людини буде нетривкою.
Права людини – це не західні цінності, насправді, західні уряди продемонстрували досить суттєве презирство до них. Це глобальні цінності, і їхній успіх залежить від ефективності лідерства ООН. Хоча діяльність Ради Безпеки ООН і надалі гальмувалася різними інтересами її постійних членів, у 2007 році Генеральна Асамблея ООН показала свій потенціал і прагнення до лідерства, прийнявши рішення, яке закликало до універсального мораторію на смертну кару. Вона чітко показала напрямок, якого потребує світ: держави показувати одна одній кращий приклад, замість того, щоб орієнтуватися на найгірші соціальні показники одна одної. Таким була ООН у своїх кращих проявах. Чи виявить Рада ООН з прав людини ознаки подібного лідерства у 2008 році, створивши Універсальну Систему обміну досвідом?
Яскравим прикладом сміливого лідерства, незважаючи на спротив надзвичайно потужних держав, стало прийняття і затвердження 143 державами –членами Генеральної Асамблеї ООН, Декларації прав корінних народів у вересні 2007 року, тим самим припинивши два десятиліття суперечок. Через два місяці після того, як Австралія проголосувала проти Декларації, новообраний уряд прем'єр-міністра Кевіна Радда офіційно вибачився за закони і політику усіх попередніх рядів, які "заподіяли горе, страждання і втрати" корінному населенню аборигенів.
Створюючи нову єдність
Таким чином, геополітична ситуація переживає потрясіння та зміни, старі світові лідери зраджують обіцянкам просувати права людини, а нові лідери ставляться до прав людини неоднозначно. Якого ж майбутнього для прав людини нам чекати?
Шлях вперед важкий та тернистий. Старі конфлікти, про які відомо усім – на Близькому Сході, в Іраку і Афганістані – і про які усі забули – згадаємо хоча б Шрі-Ланка та Сомалі – призводять до значних людських жертв. Світові лідери вагаються у пошуках шляху подолання проблем як в Іраку та Афганістані; їм не вистачає політичної волі, щоб знайти вирішення довготривалого конфлікту Ізраїлю і окупованих палестинських територій, що призвело неспроможності колективного міжнародного лідерства (у вигляді квартету США, ЄС, Росії і ООН) подолати безкарність і несправедливість.
Коливання світових фінансових ринків, коли багаті використовують своє становище і недоречний вплив, щоб пом'якшити власні втрати, про інтереси бідних та небезпеку для уразливих груп часто забувають. За мовчазної підтримки урядів, які відмовляються ретельно розслідувати або регулювати ці явища, багато бізнесових структур і надалі ухиляються від відповідальності за причетність до порушень прав людини і насильств.
Дуже багато говориться про подолання бідності, але самої політичної волі для цього недостатньо. Принаймні два мільярди людей на земній кулі продовжують жити у бідності, у щоденній боротьбі за чисту воду, їжу і мешкання. Кліматичні зміни зачеплять усіх нас, але найбіднішим серед нас буде найгірше, тому що вони втратять свої землі, їжу і кошти для існування. У липні 2007 року виповнилася половина терміну, визначеного ООН для досягненні мети Розвитку Тисячоліття. Але ми ще дуже далеко від досягнення цієї мети, яка передбачає покращання охорони здоров'я, умов життя і освіти для більшості у країнах, що розвиваються до 2015 року. На жаль, світ не просунувся далеко у досягненні більшості цих мінімальних цілей і, на жаль, права людини не беруться належним чином до уваги у цьому процесі. Необхідно докласти більше зусиль і змінити пріоритети.
А де ж світові лідери у подоланні гендерного насильства? Майже в кожному регіоні світу жінки і дівчата страждають від сексуального насильства. У зруйнованому війною Дарфурі і далі безкарно ґвалтують жінок. Жертви зґвалтування у США з корінного населення, бідних та маргіналізованих регіонів, не в змозі знайти правосуддя або ефективного захисту з боку Федеральної чи племінної влади. Лідери повинні приділити більше уваги для того, щоб права жінок і дівчат стали реальністю.
Глобальні виклики мають і людський вимір. Вони вимагають глобальної відповіді. Міжнародно визнані права людини забезпечують кращу структуру такої відповіді, тому що засновані на світовому консенсусі щодо прийнятних меж і неприпустимих дій урядової політики і практики.
ЗДПЛ залишається таким самим дороговказом для освіченого лідерства сьогодні, як і у 1948 році. Уряди повинні наново підтвердити свою відданість правам людини.
Стурбовані, сердиті і розчаровані, люди не будуть мовчати, якщо прірва між їхніми вимогами рівності та свободи і політикою їхніх урядів і надалі поглиблюватиметься. Незадоволення народу у Бангладеш через різке підвищення цін на рис, заворушення в Єгипті через підвищення цін на хліб, насильство після виборів у Кенії і демонстрації у Китаї, пов'язані з виселенням людей та екологічними проблемами - не лише приклади занепокоєння народу економічними та соціальними питаннями. Це ознаки киплячого казана масових протестів проти того, що уряди зрадили свої обіцянки встановити справедливість і рівність.
У 1948 році ніхто навіть не уявляв собі, що сьогодні буде існувати світовий рух людей, які вимагатимуть від своїх лідерів ще раз підтвердити свою відданість дотриманню та просуванню прав людини. Одягнуті у чорні костюми адвокати в Пакистані, одягнуті у шафранові сутани ченці M’ьянми, 43.7 мільйона людей, що 17 жовтня 2007 року вимагали дій проти бідності - все це яскраво нагадало торік про світову спільноту, яка бажає підтримувати права людини.
У селі в північному Бангладеші група жінок сидить на бамбукових рогожах у запорошеній сільській будівлі. Вони - учасниці програми юридичних навчань. Більшість з них ледве може читати або писати. Вони слухають уважно як їх викладач, використовуючи емблеми з графічними знаками, пояснює закон, що забороняє дитячі шлюби, а також вимагає свідомої і повної згоди жінки на шлюб. Жінки щойно отримали позики через схему мікрокредиту, якою управляє Бангладешський сільський комітет просування, велика недержавна організація. Одна жінка купила корову і сподівається отримати деякий додатковий прибуток, продаючи молоко. Інша жінка планує купити швацьку машину і побудувати свій маленький бізнес. Що вона сподівається винести з цього навчання? "Я хочу знати більше про мої права", - говорить вона. "Я не хочу, щоб мої дочки зробили такі ж помилки, тому мені необхідно знати як захистити свої і їхні права". У її очах сяє надія і рішучість мільйонів таких самих як вона людей у всьому світі.
Спроможність звичайних людей оживити сподівання і принести зміни, ще жива в 60-ому ювілейному році ЗДПЛ. Усвідомлення прав людини охоплює земну кулю.
