Права шукачів притулку в Україні систематично порушуються, заявляють в Українській раді з питань біженців. За словами правозахисників, найбільше зловживань відбувається через недоліки чинного законодавства, здебільшого тому, що чітко визначеного органу, який би займався справами біженців, у державі досі немає. У неформальному об’єднанні громадських організацій та благодійних фондів, які захищають права біженців і шукачів притулку, переконують: цю вразливу категорію в Україні чекає чимало проблем. Їм складно працевлаштуватися та знайти житло, вони не мають можливості вивчити українську чи російську мову. Їх називають «тими, хто шукає притулок», але часто навіть не розрізняють поняття «біженці» і «нелегальні мігранти».
Отримання статусу біженця
Вони втікали від війни до миру, але знову потрапили у війну, щоправда, головна зброя у ній – бюрократія. Родина Джаффара в Україні вже 8 років, але й дотепер не має визначеного статусу. Спершу біженці навіть не розумілися на тонкощах процедури отримання притулку, оскільки не знали української, а коштів на перекладача не мали. Допомагали їм громадські організації. Щодо державних органів, то там вони "допомогли" також - відмовою у наданні статусу біженця, а також пропозицією безкоштовно повернутися додому, туди, де постійно йде війна. Від такої «перспективи» родина відмовилася і лишилася в Україні.
Вже п’ятий рік поспіль Джаффар зі своєю сім’єю живе у притулку тимчасового перебування біженців. За його словами, там не надто спокійно, деколи стаються крадіжки, але немає расизму, знущань та насилля. Є їжа. Повноцінним харчуванням її Джаффар не вважає, але, тим не менше, каже, що з голоду не помре. «Мій робочий день починається о другій чи третій годині ранку і до 5 вечора. На щось інше в мене не лишається ані часу, ані сили», - розповідає чоловік. Єдина його мрія – отримати документи, в них Джаффар вбачає своє майбутнє.
Згідно із Законом України «Про біженців», строк розгляду заяв на отримання статусу не повинен перевищувати шести місяців, однак на практиці ці строки порушуються, а шукачі притулку часто отримують остаточне рішення значно пізніше, каже правозахисниця Наталія Дульнева. Її обурює ще й те, що шукачам притулку частіше за все навіть не повідомляють, що, окрім можливості безкоштовно відправитися назад до своєї держави, вони мають право звернутися до суду, аби оскаржити відмову у наданні статусу біженця. Зокрема, Джаффару про це в офіційних органах не повідомили: дізнався чоловік про це випадково - через Південноукраїнський центр молодих юристів.
«Для того, аби особа отримала статус біженця, створюються бюрократичні перепони, - каже Наталія Дульнєва. – На розгляд цих заяв чомусь іде багато часу, хоча, згідно із законодавством, це не більше шести місяців. Уявіть себе на місці того біженця: ви йдете до міграційної служби, а там дають безліч різнокольорових довідок. Оскільки документів нема, ви опиняєтеся у вакуумі: будь-хто може заарештувати вас або навіть депортувати».
«Різнокольорові довідки» і є основними документами, які шукач притулку отримує на різних стадіях розгляду своєї справи. Головне у цій справі - далекоглядність, адже всі необхідні папери треба готувати зарання. Так вчинила біженка з Абхазії Ада, завдяки чому жінка отримала вид на громадянство без проблем: «Коли я виїжджала з Сухумі, я знала, що мені знадобляться всі документи, інакше ми пропадемо. Тому я, перш за все, навела лад із ними. Окрім того, я добре знала російську, і в мене тут були родичі, які могли підтримати і допомогти».
На жаль, не всі такі далекоглядні, розповідають правозахисники. Та й складається здебільшого так, що чимало біженців втікали зі своїх країн поквапливо, а відтак часу подбати про документи просто не було: єдине, про що вони думали - як врятувати своє життя. Нині їм складно домогтися правди, адже відсутність необхідних документів унеможливлює отримання нових.
Житло
Жаклін вже 40 років. Її єдина надія – діти. Жінка не збиралася шукати притулку в Україні, сюди вона приїхала навчатися з Конго, але незадовго після цього політична ситуація там загострилася і Україна стала для Жаклін другою домівкою. Жінка закінчила курси кухаря, але працювати їй пропонували лише у нічну зміну, відтак гарної вакансії Жаклін знайти так і не вдалося.
Житло біженка з чоловіком та дітьми змінювали вже тричі. Коли господарі квартир розуміли, що перед ними іноземці, брати їх до себе відмовлялися. «Коли ми шукаємо житло, не дай Боже, хтось почує голос іноземця – відразу нас не приймають, потрібно шукати щось тільки через знайомих », - розповідає Жаклін.
Представниця Української Ради з питань біженців Дана Гуд пояснює ще одну житлову проблему: власники квартир не підписують із біженцями орендних угод, а через це довідку про склад родини (хоча б задля оформлення матеріальної допомоги) отримати нереально.
Часто шукачам притулку житло в оренду здають неблагополучні категорії громадян. Скажімо, біженець з Анголії Бенедикто не раз винаймав квартири в пияків. Одна проблема в тому, що всі такі помешкання були брудними, зі зламаними меблями, несправною каналізацією, але з цим Бенедикто ще міг якось примиритися, а інша – поява родичів власників квартир. Біженця разом із його донькою молги виставити за двері посеред ночі. Нині Бенедикто живе із дитиною і ще з трьома особами в однокімнатній квартирі: мізерні заробітки не дозволяють знімати окрему домівку.
"Згідно із законом, притулок біженці отримують у пункті тимчасового перебування. В Одесі у подібному пункті 250 місць, на Закарпатті – 80, у Києві та Харкові подібних місць немає", - розповідає представниця правозахисного проекту ECRA Юлія Зелвенська. А відтак, за її словами, іншого варіанту, як жити по декілька сімей, у біженців немає.
Працевлаштування
Доля втікача випала Девідові з дитинства. Безтурботним та світлим його життя було тільки до 10 років, далі настав час переслідувань та знущань. Він народився у Монровії (Ліберія) в родині заможного афроамериканця. Батьки хотіли дати синові освіту та гідну роботу, але коли Девіду виповнилося десять, батька вбили повстанці, незадовго після цього загинула й мати. Спершу про хлопця дбав Червоний Хрест, втім звідти Девід утік ще хлопчиком і вирушив пустелею шукати спокою у Лівії. Ця країна стала для нього другою домівкою, але очікуваного спокою так і не подарувала. Там Девід прожив 9 років - у постійному страху через переслідування та знущання з боку расистів. Коли витримувати такий тиск більше було несила, він нелегально потрапив до корабля і поїхав світ за очі. Власне, так Девід і опинився в Україні: спочатку Одеса, потім Київ. Нині він працює на шулявському ринку у столиці, живе у двохкімнатній квартирі разом із ще шістьма біженцями.
Девід не має грошей, аби сплачувати за житло, але має документи особи, яка шукає притулку. Втім спокійніше через це він не почувається. Девід боїться расистів і того, що міграційні служби можуть конфіскувати документи. Тоді чоловік відчує себе абсолютно безправним. « Я хочу справедливості, хочу працювати головою, хочу стати юристом, а не переховуватися від міліції, расистів та офіційних служб," - розповідає Девід.
"Реалізувати себе в Україні біженцям майже нереально", - каже Діна Гуд. За її словами, по-перше, мало хто з них добре володіє українською чи російською, по-друге, багато з них уже втратили свою кваліфікацію або взагалі її не мали, по-третє, роботодавець взагалі може не знати, хто такі біженці. "Люди із великою передсторогою ставляться до таких осіб із різнокольоровами папірцями–документами. Влаштуватися офіційно з ними фактично нереально. Часто роботодавці взагалі вважають їх іноземцями, а на працевлаштування іноземців потрібна спеціальна ліцензія», - пояснює Гуд.
Про це красномовно свідчить і статистика. Українська рада з питань біженців разом із волонтерами провела опитування роботодавців, під час якого виявилося, що 95% з них не змогли точно визначити, хто такі біженці. Їх плутають або з іноземцями, або з нелегальними мігрантами.
Та й навіть якщо біженцю вдається відшукати роботу, частіше за все з ним не укладають трудової угоди. І робота ця - найменш оплачувана: вантажники, робітники на ринках.
Ще одна проблема працевлаштування - нерівні умови конкуренції. Працедавець швидше надасть роботу людині, яка добре знає мову, аніж особі з невідомої країни, а більшість з шукачів притулку не володіють українською. Втім, навіть якщо вони мають бажання її вивчити, то не мають змоги, адже офіційних курсів вивчення української немає. Єдина можливість – через громадські організації, але багато біженців про їхнє існування навіть не здогадуються.
Юлія Зельвенська розповідає, що найгірше у працевлаштуванні цієї категорії осіб – це прояви расизму та ксенофобії. «На жаль, з переслідуваннями на національному грунті біженці тут зустрічаються найчастіше. І це добре, якщо роботодавець – не расист», - каже Зельвенська.
Довідка:
Біженець – це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань перебуває за межами країни своєї громадянської належності. Це ті, хто вимушено переселився зі своєї країни до іншої.
Основний документ, що захищає права цієї категорії осіб, - це Конвенція ООН про статус біженців та одноіменний протокол 1967 року. Україна ратифікувала їх взимку 2002. Правовий статус шукачів притулку у нашій державі визначає закон «Про біженців», прийнятий у 2001 році.
Рівень надання статусу біженців в Україні з 2003 по 2007 роки склав 3 %. З майже 9-ти тисяч поданах заяв за 5 років статус надали 294-м особам.
Із середини 2009 року в Україні має розпочатися здійснення проекту Європейської комісії. Вона фінансуватиме проект місцевої інтеграції, один із напрямків якого – організація безкоштовних курсів державної мови для шукачів притулку. Такі проекти одночасно з Україною впроваджуватимуться також в Білорусі та Молдові. Окрім того, розпочалася реалізація проекту Датської ради із безпеки біженців. З 1 лютого вітчизняні та західні правозахисники розробляють механізми захисту найбільш вразливої категорії – дітей біженців.
Катерина Бессарабова, УНIАН
